Камілло
Я б, пане, міг зробити це, але
Не зіллям тим, що убиває зразу,
А дією повільною тих ліків,
Що навіть не нагадують отруту.
Але не йму я віри, пане мій,
Що наша владарка і королева
У чомусь винна. Я вас так любив...
Леонт
А здох би ти від сумнівів своїх!
Ти що, гадаєш, маю душу я
Таку брудну і нестійку, що здатна
Знущатись так із себе, геть плямити
Невинну білість наших простирадел,
Що бережуть наш сон, — та їхні плями
Стають голками, терням, жалом ос? —
І наклеп зводити на чисту кров
Наступника мого престолу — сина,
Якого я люблю й своїм вважаю?
Гадаєш, я не зважив «за» і «проти»?
Що, ні? Та хто б так збочував з дороги?
Камілло
Я мушу вам повірити — і вірю.
За кривду приберу богемця геть,
Але з умовою, — коли він зникне,
Величність ваша чесна королеву,
Як і раніше, буде шанувати, —
Заради сина, звісно, — щоб замовкли
Злі язики в палацах і країнах,
Союзних з вами.
Леонт
Ця твоя порада
Відповідає намірам моїм.
Я не дозволю честь її плямити.
Камілло
Мій пане,
Ходімо, й у присутності богемця,
При королеві, зберігайте спокій
І дружній вираз вашого обличчя.
А я, його підчаший, присягаюсь:
Як він питво безвинне з рук моїх
Одержить — проженіть мене назавжди.
Леонт
Хай буде так. Як зробиш це — здобудеш
Собі мого півсерця. А не зробиш —
Своє розколеш навпіл.
Камілло
Я зроблю.
Леонт
Я ж, пам’ятаючи твою пораду,
Піду розігрувати дружбу.
(Виходить)
Камілло
Бідна,
Нещасна королева. Тільки ж я...
Я маю отруїти Поліксена.
Чому? Бо я корюсь наказам пана,
Який війну почав з самим собою.
Чого й від нас, вигнанців, вимагає.
Коли зроблю це — матиму від нього
Велику нагороду. Хай би навіть
Були на світі тисячі людей,
Що повбивали королів законних
І потім процвітали, — я б не став
Того робити. Тільки ж не знайти
Подібних прикладів ні на граніті,
Ні на пергаменті, ні на металі.
Сама підступність прокляне цей злочин.
Повинен будь-що я втекти з палацу:
Чи це вчиню, чи не вчиню нічого, —
Зламаю шию. Тож нехай мене
Веде щаслива зірка! Ось іде
Богемець.
Входить Поліксен.
Поліксен
Що за дивина? Здається,
До мене ставляться уже не так.
Ні слова не сказав! Камілло, друже,
Добридень!
Камілло
Добрий день, владарю славний!
Поліксен
Що сталося нового при дворі?
Камілло
Нічого надзвичайного, королю.
Поліксен
А можна уявити, подивившись
На короля, що втратив він принаймні
Улюблену провінцію, та, може,
І не одну. Я спробував до нього
Звернутися і ввічливо, й привітно,
А він, відвівши очі, закопилив
Губу зневажливо й пішов поквапно
Від мене, залишаючи мені
Роздумувати, що це означає.
Камілло
Володарю, того не смію знати.
Поліксен
Це ж як — не смієте? Напевно, ви
Не знаєте? Чи знаєте що-небудь
І боїтесь? То поясніть мені.
А, зрозумів: ви знаєте для себе,
А іншим ви не можете сказати.
Камілло добрий, вигляд ваш мені —
Як дзеркало: ви змінюєте вираз
Обличчя — і моє лице негайно
Міняється: у цих постійних змінах
Я маю власну частку.
Камілло
Це хвороба,
Що декого ввергає в гнів. Та я
Не можу вам ім’я її назвати,
Бо йде вона від вас, хоч ви й здорові.
Поліксен
Як? Йде від мене? Думаєте ви,
Що очі василіска маю я?
Дивився я на тисячі людей, —
Вони себе чудово почували, —
Й не вбив нікого. Благородний мій
Камілло, — ваша вченість додає
Вам благородства так, як іншим — предки.
Коли відомо вам бодай що-небудь
Мені корисне, то— благаю вас, —
Не замикайтесь у тюрмі мовчання.
Камілло