— Для чого тобі Жид?
— …??!
Вона накинула на шию голубий шарф, витягнула руку і ступила до вікна: крізь фіранку просочувалася вузька смужка світла, жінка ступила крок назад і опинилася за межею, а він подумав, як вона встає зранку, і зранку, коли сходить сонце, й за цією межею — це велетенське місто з утраченою вічністю. Там, за межею, де сходить розум і сонце. Жінка ворушила губами. Вона говорила, погляд теплішав, холоднішав, коротшав — того всього не існувало. Бо місто втратило головне — жити у вічності.
— Глянь у кишені, — провела одними губами.
Коридорами хтось ходив. Він прожогом кинувся до дверей, тримаючи руку в кишені. Від дверей сахнувся чоловік у шкіряному пальто, з віддутим черевом, де голова у темряві скидалася на череп, обтягнутий шкірою. Він упізнав помічника Ката. З усієї сили вдарив здорованя ногою в пах і повернувся до кімнати: глянув на вікно, на жінку, на підняту фіранку, де лежав чорний згусток ночі і вкотре, немов пересвідчувався, — на жінку.
— Глянь у кишеню. Іншу.
Він затиснув спітнілою рукою теплу кульку паперу, безвідривно дивлячись на жінку, обвиту прозорим голубим шарфом. На тлі ночі яскраво світилося її лице.
Не кажучи жодного слова, так і вийшов, не пам'ятаючи ні її обличчя, ні очей, — нічого. В коридорі на підлозі тіпався чоловік у шкіряному пальто.
— Для чого так бити, — проскімлив той услід.
Його обтиснуло, скрутило вузлами коридорів; він душився у власних випарах, чманів од перезбудження. Вийшов до буфету, де офіціянт чи то буфетник спав, поклавши голову на кулак, і несподівано його винесло надвір.
Над містом лив дощ. Дощ здіймався грибом, сіро посипаючи мжичкою. Він зупинив таксі, лялькою впав на сидіння — побігло, закололо голками ліхтарів це безкрає безглузде місто: липло в роті, піт котився по спині, хльостало теплом з кондиціонера, гойдало, перевертало всього — місто невпинно глупо накочувало на шкло голки ліхтарних стовпів, рвалося антенами догори, просочувалося рідними артеріями вулиць, а думку колотило об думку, і все раптово затихло. Тільки лічильник відбивав потрібні цифри.
Він дивився як вода котить водостоком, облизує край стіни. Зі скрипом в суглобах — з таким, начебто перевертається весь світ, зайшов до під'їзду. Важко переставляючи ноги, зажмурюючи очі, щоб не глянути у вікно, піднявся на кілька поверхів, натиснув кнопку електричного дзвінка. Але ніхто не відповів. Протяг ворушив шматочки фарби, пробіг рудий щур, тхнуло кислим. Він натиснув ще раз. За спиною почулося шарудіння, і коли він обернувся, то побачив жидівку, яка чвалала, тягігучи опухлі від старості ноги.
— Де Оксана?
— Оксана… Оксана… — жидівка труснула головою і пішла далі.
Він штовхнув двері ногою. Двері зі скрипом прочинилися. Лампа. Ліхтар у вікні. Сморід гнилого м'яса. Задзвонив телефон.
Він пройшов в іншу кімнату. Оксана висіла між шафою та мініатюрною китайською вбиральнею. Кінчики пальців зачіпали зібганий на підлозі килим. Він визирнув на вулицю з напівпрочиненого вікна. Смугастий кортеж Генерала летів стрілами міста, він проводжав його до резиденції. Перевів погляд на Оксану. Оксана висіла зі знайомим виразом в очах, якого він завжди страхався: голова набік, неймовірна білизна не наштовхувала ні на що, якби не тонка, ще не засохла цівка крові, — від куточка рота, по шиї і до впадини грудей. На підвіконні в тарілі м'ясо. М'ясо засмерділося, і білі черви вовтузилися в жовто-брунатній масі.
Вулиці притрушувало снігом. Тіні тріпотіли від випарів. Над дахами проревли винищувачі. Звуки зламалися в тиші. В проході стара жидівка гойдала головою. Він лишив їй пачку цигарок, кілька зім'ятих купюр. Винищувачі накинули коло і поверталися. Жидівка скрушно кивала головою.
Він вийшов на сніг. Займався ранок. Сліпий сизий ранок. Сніг налипав на черевики. Коли він дістався середини майдану, винищувачі проревли над головою. Потім запала тиша.
З крамниці навпроти вибіг маленький чоловічок, перебіг вулицю, майдан:
— Пане! Пане! Пане, вас кличуть до телефону.
Він мляво повернув голову — чоловік горлав у спину.
— Скажи Генералові, що він свинопас, — і подався снігом, полишивши замерзлу від здивування крихітну постать чоловічка посеред тонко встеленого білістю майдану.
7
— Так уже людина влаштована: в темряві бачить ворогів, хоча це може бути не те й не інше, — а при світлі дня то щире братання, яке мені нагадує скоріш велику братську могилу. — Жид поставив перед собою дюралевий кухоль, пригнувся, віддихнув од надмірної ваги, поклав книжку, і тільки тоді він побачив його обличчя — округле, немов голова голландського сиру, товсті, як у дитини, губи. Кімната нависала над головою низькою стелею, і позаду на протилежній стіні вирували тіні від каганця і спини хазяїна.