Йому було важко розшукати Жида серед кварталів приплюснутих будиночків, складених, зібганих, немов шматки водонепроникного паперу, де земля, сніг всіяні недогризками яблук, брудної вати, використаними сертифікатами інтимного вжитку; де сніг ряснів жовтими плямами тваринячого посліду, і де свині та гуси залюбки прогулювалися разом з людьми.
Головне, він ішов до нього, заздалегідь вималювавши в уяві його зовнішність, і був дуже здивований, коли побачив протилежне:
— Ти зовсім інший. Напевне, все населення зараз стає подібним до тебе, увірувавши, що Генерал дійсно семітофоб.
Жид щиро, по-дитячому усміхнувся, витяг пляшку горілки.
— Сідай, — мовив. — Ми ще до цієї зустрічі, здається, чули один про одного, але, як бачиш — зустрілися вперше.
— Ти знаєш, я б не хотів з тобою зустрічатися хоч ще раз і коли-небудь.
Жид розлив горілку по шклянках. Потупив голову, трохи усміхаючись про себе.
— Знаєш, — одмовив, — я теж маю дуже мало охоти зустрічатися що з вашими, що з їхніми. Щодо Генерала — коли це лайно було тільки простою бездарою, я допомагав йому. А ще до цього і вашим. Але били мене однаково.
— Тож і платили здорово. Га? Жиде?
Жид махнув рукою.
— Знаєш, яка біда у нас з тобою? Точніше, що найстрашніше?
— …!!? Як для мене, то носити таку кличку.
Жид не зважав на нього, начебто того не існувало, а говорив до портрету на стіні, де стояла на повен зріст оголена жінка.
— …це те, що ми забуваємо, які ми були вчора.
— Так просто.
— А для чого філософія? Філософія звела на престол не одного тирана.
— Тож відповідно зростає число дурнів, подібних до мене?
Павутина у кутку, над піччю, заколисалася. Жид провів рукою, на чолі відбилася тінь — обскубана, як пір'їна.
— Знаєш, напевне, це з віку в вік Бог відбирає нашу мудрість, але скажи: для чого, для чого полишає нам цю землю?
— Щоб померти на ній.
— От і вся мудрість. Як на мене, то краще померти триклятим жидом, аніж бути справжнім патріотом і загинути в ім'я того, чия назва — ніщо. — Жид одним духом випив горілку, потягнувся, лукаво підморгнув: — Танки — це сонячне алеґро всіх диктаторів. Іншого порятунку людство не придумало.
— Жиде, я ніколи не був заслиненим патріотом.
— Знаю, що ти відрізняєшся від тих, хто бачить, як вивісили листівку про розстріл близького товариша, і думає, що також можна дивитися, як сходить сонце, йде дощ; спокійно спати з дружиною, злягатися з коханкою і вірити, що смерть не торкнеться його. — Жид підсунув йому шклянку. — А щодо патріотизму — занадто ти усім тим переймаєшся, щоб тобі повірити. І хитрувати не можеш.
Кімната глухо герметизувала від світу.
— Здорово, що в тебе немає вікон.
— Боїшся снігу?
— Ні, боюся дивитися, як минає час.
— …І знову все розпочинати спочатку… — Жид подав в'язанку ключів. — Мої підростають. Сам розумієш.
— А для чого все це, Жиде?
Вогонь тріснув у каміні.
— Глянь, — Жид провів рукою над дровами. — Бачиш оте гілля — йому б горіти, а воно погасло; йому б розпочати, але з того вже не вийде вогнища. Кожному свій час. Чиясь воля і дрова загоряться.
Зараз Жид виглядав маленьким, трохи сколошканим, повні руки нерухомо, іграшково лежали посеред столу. І коли він встав, наполовину прочинив двері, то Жид потягнув спокійно, сумно, впевнено:
— Перехрестився б… ідіот.
Він повернув голову — картина, камін, вузька смужка снігу, стілець:
— Слухай, Жиде, коли тебе будуть вішати, то крикни: «Смерть Генералові!», тільки на івриті.
Він подався від будинку, що чорно стримів іклом над приплюснутими дахами; від стіни, заліпленої снігом, облущеної, з рештками помиїв біля підніжжя. Обернувся — наростав вітер. Нагорі по вікнах сліпо займалося світло. Небо наповнилося кольором чорнила.
Збиралося на сніг, пробирало зі сходу колючим вітром; сонце поволі скочувалося за вежі, і коли воно переплелося щупальцями антен, він повернув голову, глянув на верхівки, на вежі, на будинок, що зараз білів просто чорних пагорбів, і подумав, що стіна світла подібна смерті; і якщо він сюди потрапить удруге, то прийме тільки подих старості, бо іншого разу все приходить не так, як того чи наступного. Він тоді ясно відчує старість, а не смерть — немов зачув позаду власні кроки. Все зрозуміло, як на нього. Так зрозуміло, що нудніше не міг придумати і сказати сам Жид; те, про що говорив Жид, скидається більше на розмову двох сліпих, які торочать один одному ту ж саму версію створення життя — чого обидва, на великий жаль, не бачать. Цю історію, без початку і кінця, точніше — в історії дуже сумний кінець. Й історія завжди схожа на казку, що її розповідає переляканий божевільний.