Выбрать главу

«То піднялося високе сонце мого дитинства», — подумав.

З цього дня — година в годину — він вигрібав мармурову крихту; в суцільному, непроникному мороці, під повискування щурів, втомлений, з розбитим тілом, падав біля заваленого отвору і дрімав; батареї в ліхтарику вигоріли, і він вмикав його тільки при великій потребі. Десь під кінець тижня він спробував вивернути металеві сволоки, але вони, подібно каркасові, міцно вросли в краї ями, тож довелося шукати щілину, в яку міг пролізти чоловік. Спав він мало, нетривким, чутливим, сторожким сном. Щурі нахабніли: залазили на обличчя, нишпорили по кишенях, потім їх стало з'являтися все більше і більше. Ходили виром. Засвічуючи ліхтарик, він бачив, як сірі, руді спини ворушаться, шарудять, а часто, задрімавши, він майже на нюх чув, як якесь неприємне, колюче тепло йшло від того місця, де вони вовтузилися; в один із днів тварюки вкрали рештки їжі, ледь удалося відібрати сірники та віднайти пошматовану пачку цигарок. Він знав, що треба берегти сили, і не дозволив собі дратуватися, падав на коліна, видовбував мармурову крихту — часу було обмаль. Ні харчів, ні сили, ні тієї твердої впевненості у нього вже не було; він переконував себе, що краще залишиться лежати тут, біля отвору, з обгризеним обличчям, ніж повернеться назад. Хоча здоровий глузд говорив йому, що в нього не стане сили навіть повернутися, просто впаде серед дороги, а це, дійсно таки єдиний шанс, а може, не шанс, а лише тоненька, сліпа, немічна надія. Отже, подумавши, він виміряв собі до кінця роботи три дні, для смерті — шість. Це надало снаги, й він розмірено, холодно, спокійно довбав мармур кайлом.

Зійшло три дні. Мармурова крихта закінчилася, і кайло натрапило на спресовану землю. Вирішив: отже, якщо це порода, то він слюнько і піддався якійсь омані, обдурив, власне, сам себе; та після кількох ударів кайла земля порушилася, але від того нічого не змінилося. Ширина пласту невідома, і до того ж земля промерзла. Довелося стягувати старі риштування, двері, сволоки і розпалювати вогнище — чадіти і чекати, коли вогонь розтопить землю.

Кисню не вистачало; вогонь спалював рештки; вже через добу він зрозумів, що сили не стане протягти до завтра: щурі вороже вовтузилися, зчиняли між собою ігрища, які переростали у бійки, і він одганяв їх тліючими головешками. Значить, надворі весна, — вирішив. Так сходила година за годиною; як би не хотів, а провадити довгий, непотрібний лік часу видавалося даремним — коли нема про що думати, ані згадувати; помірно тікав наручний годинник; щурі затихли, і крізь рештки вогнища, чадіючи, він бачив кайло. Він спробував узяти до рук інструмента, але облишив і присів; глянув на мертво дотліваючий жар, став вичищати з-під нігтів багнюку, спокійно думав, що таки напочатку зробить, якщо доведеться вибратися звідси. Щурі голосно дріботіли ніжками, бридко шаруділи тілами; верещали їхні самиці, вогнище мляво колисалося, потім засапало, щурі дико, протяжно завищали, кинулися врізнобіч — лавою пішла земля, глей, пісок із дріб'язком, камінці; металеві сволоки вивернулися, і туге повітря обдало голову та груди. Він подивився услід тваринам, що тупотіли у косяку проміння; найстаріший облізлий щур зупинився, і вони кілька хвилин дивилися один на одного.

— Ну, живіть собі.

Поглядові відкрилася рілля із налиплими латками брудного снігу: голі кручі, урвище, а над урвищем стриміла сосна. Сосна зачіпала покрученим гіллям небо, що просто падало, а при кінці хилилося, і сніг та небо розмежовувалися тонкою смужкою очерету. Дорога звивалася червоною, почавленою гадюкою, розкидавши поузбіч кавалки рудої землі: сонце раз по разу виглядало із-за безколірних, розтягнутих небоскидом хмар, і ледь торкалося поверхні вигладжених вітром нагромаджень валунів. Дорогою сунув перевальцем кортеж Генерала. Він встиг подумати про шлях, який пройшов, але не думав про місто, котре маячіло вдалині, і втямив, немов хтось інший підказав йому: ще не час — але так, нібито втішаючись, підніс механічно автомат до плеча, та по хвилі зі скреготом зубів опустив дуло. Він провів кортеж поглядом аж до високої огорожі, де видно було будівлю у формі перевернутої тарілки. Сів на камінь, підняв догори обличчя: небо протікало по самих зіницях, сонце теплою кулею котилося — стрімко й швидко, а він сидів, думав, що це нарешті кінець усьому. Легко дихнув, не обертаючи голови, нараз потягнув порожнечу з того боку, де місто. Подивився на сонце. Сонце засліпило очі; він потягував ніздрями повітря, і коли зір зіткнувся із тінню пролітаючого птаха — знову пішов сніг. Сніг падав густо, тихо, засипав дорогу, вітер тріщав покрученою сосною, а біла безмеж видавила сльозу на лівому оці. Він пожалів, що не взяв книжку, — ото вона лежить на голих, пробитих джаргою пружинах, щурі сліпо світять очима і скачуть жовтими аркушами, а над усім — розлогим ревищем навалюється місто.