Сніг важкими брилами сповзав схилами; люди в сірих мундирах зрівнялися врівень пострілові; він приставив автомат до коліна, намірився дати коротку чергу, але дорогу заступив безпритульний: в лахмітті, з напрочуд світлими очима. Він опустив дуло автомата. Безпритульний глянув на нього, усміхнувся, подріботів далі — витріщився на військових, що були вже в кількох метрах від чоловіка з автоматом. Безпритульний почув, що чоловік з автоматом заговорив холодним, хриплявим голосом, протягуючи закінчення слів:
— Ну що, свинопаси, я ж казав, що повернуся.
Безпритульний бачив, як люди тирлувалися в нерішучості, — поопускали гвинтівки; навіть офіцер сховав пістолет.
— Здавайся, — мовив офіцер.
— Почухай мені сідницю, писку невмитий.
— Дарма ти так. Один біс ми не допустимо окупації.
— Як знаєте. Час окреслив, — чоловік випнув підборіддя; сонце лляло у вічі. Безпритульний почекав, коли людина, котра біля стіни, опустить очі, але незнайомий йому чоловік продовжував дивитися на сонце: і з лівого ока набігла сльоза.
Він підняв дуло автомата, чув, як туго металом наливається в нутрощах.
А потім офіцер стояв, похльостував стеком об халяву ялових чобіт, обертав голову — раз по разу — надалі стояв і спостерігав, натягнувши військового капелюха на вуха, ховаючись від гуркоту автоматних черг: як він підіймався, падав із хрускотом переламаних ребер: як рвалися і тріскали м'язи та шкіра, а він розгрібав тонкими пальцями кров на землі, набирав у пригорщі, падав, багрянячи груди і довкруж себе сходячу теплою парою землю. Падав. Обличчя різало пасмами туману. Здавалося, все скінчене. А він встав, хрускаючи поламаними кістками; тоді офіцер повернув голову в бік міста — над містом сизий смоґ — краєм ока ловив, як він стуляє рота із заюшеними губами, відхаркуючи рештки зубів; спирається на огорожу — а то небо низько облизувало бліде чоло, і сонце постійно стояло на рівні його голови.
Він до дрижаків чув: теплий вітер од пострілів ворушить волосся, вітер холодив кригою, льодяно пробираючи кістки, і він збивався, спираючись об кам'яну загороду, йшов уздовж, зупинявся; крізь уламки нале-тілих спогадів та видінь уловлював постріли, і як кулі лупають тіло. Кулі били здебільше по руках. Йому не стало сили; він постарався щось сказати, вимовив протяжне:
— Сонце! — обіруч зіперся, і новий залп звалив його на теплу власну кров, що розтопила сніг, вивільнивши землю.
Офіцер наказав покласти тіло на брезент і віднести до панцерника.
— Вчіться, курви, воювати.
— Слухаємося, пане сотнику!!!
Голубина високого неба потемніла; зі сходу вуркотіло, й те вуркотіння виросло у ревище; високу чашу неба затягли, не лишаючи прошарків, винищувачі. Надвечір місто обросло барикадами. Люди длубали холодну бруківку. І його хоронили під завивання бомб і тріскотню кулеметних черг. Розпочалася війна. Війна, якої всі боялися, і яка прийшла. Через багато років про нього забули, і старі люди розповідали лише небилиці та леґенди… Коли світ став вільним.
Зима бралася свічками дерев; древній будинок; йшов сніг; більмо вікна в Готичному стилі. Чоловік навпроти широкого стрільчатого вікна з синіми шибками від по-жухлого останнього осіннього дня, сидів у кімнаті в теплому фотелі, спиною до прочинених дверей — подолу, в домі, де він знаходився, витягувалися двома потоками люди. З вікна видно високе небо, зірки золотих хрестів, людину. Цятка людини на лезі збігаючого неба наближалася: чоловік з широкою краваткою, одягнений в м'який оксамитовий костюм, дивився на подобу людини, що павукоподібно вибиралася, йшла лезом неба. Пальці, що тримали дорогу сиґару, затремтіли, та він навіть не думав чого б це. Підійшла жінка. Жінка до половини оголена: овал обличчя, трохи зарізкі риси змазувалися червоними повними напіврозтуленими устами — перли зубів вигнутих наперед, і нижня губа одвисла. Коли жінка обернулася боком: різко окреслене підборіддя й одне око. Шкляне око. Жінка намагалася перехопити його погляд, але сонце заховалося за хмару, і на чолі, на переніссі лежала чорна тінь; людина з тієї сторони ступала непевним кроком; сонце прорізало хмари, і будинок навпроти, в кущах резеди, обтікало руде світло. Холод парив шибки; і голос виник за золотом хрестів, за позеленілими банями, ріс, набирав потужності і, досягши природньої інтонації — знявся вище. Ось, пішов сніг.