— Проходьте… Мене звати Леф…
Він ступив крок, дивився і думав, що йому підламує ноги, бачив, як у Лефа тіпається нижня губа, а очі двома вуглинками ворушаться на жовтому обличчі.
— Ти!?. Проходь на кухню…
Він дивився на Лефа. Такі доморослі, як Леф, мають якусь силу, що виховує із них справжніх теоретичних убивць.
У нутрощах хруснуло і стало м'яким, як віск: спало вікно з безкінечною білизною двору, в тріснуту шибку сотався пар, на кухні тхнуло картоплею з оселедцями, а в повітрі з неймовірною швидкістю накрутилося, з гуркотом, скреготінням ударило в груди, висмикнуло його, завертіло в просторі між вішалками стилю ампір та довгим світлим вікном, де за рамами тихо лежав білий вузький двір.
Жінка чорною смугою перегородила снігопад у розхресті віконних рам. Потім повільно, безпорадно, вимушено плив поглядом по килимах, де скавуліли цуценята, а погляд бився у рамках вікна, де неживо лежав сніг; він зупинявся поглядом і на жінці й розумів, що то не та жінка, яка приходила до нього туди, де гупали яблука, курилися пагорбами сади; і він уявив цю жінку, тонку, зі зміїною талією, що майнула в розхресті віконних рам: як вона б'ється на підлозі, немов у корчах епілепсії, цілує в кошлаті гострі коліна Лефа, а Леф здіймає догори по-гороб'ячому обличчя й усвідомлює себе… Де він в чорта підібрав її? Десь, певне, на вокзалі або серед гуртожитків. Леф, просяклий наскрізь нездоровим тяжінням до людей зі збоченою психікою, людей, розплюснутих життям, як і та жінка, що була в нього, і яка пішла від нього.
Він знову подумав, що всі плітки стають пророцтвами, і щодо генералів, і щодо простих смертних.
Вони сиділи один проти одного.
— Що скажеш? — запитав Леф.
— В метро смердить щурами.
— Перестань. Вічно ти. Давай до справи.
— Чую голос мужа.
— Ти коли вийшов?
— Я вийшов по амнестії. Втішся. — Він клацнув губою і розстібнув блискавку на куртці.
— І для чого ти заявився до мене?
— Авжеж, вкрасти твою нову пасію.
— Я не про те.
— І я не про те.
— Ти добре знаєш — я м'яко відношуся до вашого угрупування, ба більше: я був його членом. Але час змінює наші погляди.
— Слушно, але у в'язниці я мав досить часу, щоб усе осточортіло. Навіть батьківщина, якій ти ні на хрін не потрібний.
— Не варто в цьому домі говорити про такі речі. Тим паче я зараз на партійній роботі…
— Пронумеровуєш списки розстрілів?
— Дарма ти так. Я стараюся якнайбільше їм завадити.
У розбиту шибку вповзав пар. Снігова січка вщухла, в небі зависла іграшкова кулька сонця…
— Скоро Новий рік, — сказав він.
— Для чого ти прийшов? — Леф натягнув голос. Лефові страшно. Він розумів. Жінка виглядала з-за дверей. Худа, довга, як ніколи схожа на самого Лефа, і він подумав, що це якраз те, чого Леф шукав.
— Боротися за демократію.
— Не блазнюй, ми всі за неї боремося.
Леф говорив, випльовував слова, немов лушпиння, він його не слухав, лазив думками по кімнаті, ловив краєм ока половину жіночого обличчя, яке визирало з напівпрочинених дверей, бездумно зупинявся на Лефові — так, у ньому є щось від недоколиханого помічника вбивці. І це той, який просторікає про помпезний кінець свого життя, але не пам'ятає ні вчора, ні сьогодні й навіть свій день народження нахабно забуває і вимітає зі свідомості. А разом з тим раб рабом, передусім власної душі, викарбовує в пам'яті себе кумиром натовпу. Це з тих, що мітять на місце Генерала, але посідають місця нудних клерків; з тих, кого диво викинуло з-під теплих, просмерділих власними анальними газами ковдр на самий верх життя.
— І Генерал?
— Так.
— Ну й лайно ти, Лефе. А загалом ти просто йолоп, а такі речі навіть час не лікує.