Вони зайшли, здорові й упевнені, шурхіт шкіряних плащів заповнив простір, і джміль, що знявся, — німо сунув у сизині, коли стек, тонко цвяхнувши повітря, збив його на підлогу.
Він сидів упівоберта біля груби, в червоних спалахах, навіть не повернув голови в бік двох здорованів, що стояли й тупо, майже по-дитячому дивилися на нього. Одного він знав, з вип'яченою губою, з вічними балачками про секс і політику.
— Що, свинопаси, вирішили пробздітися?
— Здоров, — сказав той, що з вип'яченою губою. — На тебе чекає Генерал.
Джміль злетів з підлоги, прогудів над головами прибулих, сів на закіптюжену фіранку і гойдався на протязі. Двоє провели його поглядом. Той, що з вип'яченою губою, бив по халяві чобота стеком.
Він п'ялив мізки і старався згадати Оксану.
— Що йому треба?
— У Генерала не питають, що від нього треба, — сказав другий.
— Да, — він говорив не повертаючи голови, — свинопаси завжди хворіли на манію величі.
— Збирайся.
Східцями прокотилася зламана лялька, коли вони прямували до виходу. Волога впереміш зі смородом, облуплені стіни. Будинок старий, повторив він власну думку. Це нагадує дитинство, яке не пам'ятаєш: ялинку, апельсини, добрих затишних духів, що мостяться по всіх кутках і крадуть даровані цукерки і пряники.
Вулицею снував туман, і крізь прошарки видно асфальт. Довгий смугастий автомобіль чекав на них. У одного з прибулих дрібно затремтіли руки.
— Поїхали, — промурмотів той, з вип'яченою губою. Він сидів позаду, без охорони, тепло грало в грудях, повертався в той будинок: як літав джміль, і як той, з вип'яченою губою, збив джмеля стеком і розчавив важким яловим чоботом.
— Свинопас ти, і лишишся свинопасом, — сказав він, коли авто підкочувало до палацу.
— Це ти скажеш Генералові, а мені хоч кілок на голові теши.
Він глянув на руки: одутлуваті, довгі, на кінцях немов обсмикані, закінчувалися кургузими пальцями, і більше вони видавалися тваринами з мініатюрними вічками нігтів.
Крокуючи Галереєю, він дивувався, нащо стільки вікон, ловлячи своє відображення в десятках дзеркал, він не розумів, нащо всього стільки, — на той час, що він знав про цей палац, то навіть ті, хто був до цього при владі, не дозволяли собі такого. А потім згадав ворожку, що бачив через вікно авта: як вона розкидала карти на втоптаний сніг, вітер ворушив розірване намисто, вона голосно кричала.
Минаючи десятки вікон, дзеркал, прямуючи в кінець світлого і чистого коридору, він зловив себе на тому, що не думав про Генерала, а якщо і думав, то як про покійника. І ще від самого початку він думає про неминучість смерті: власної, Генерала, всього міста. Для нього зараз не було ніякої різниці. Місто мертве. Це дійшло до нього, коли відчинилися двері з червоного дерева, і його втягнула темрява, хлюпнуло жовте світло, в носі закрутило від запаху дорогих сиґар і коньяку.
Так, він помре у цьому місті. Тільки у цьому місті — всіма забутий, де циганка розсипала буклі, карти і не дивилася у вічі. Охорона відійшла. Він кинув:
— А зараз, свинопаси, бігом рятувати батьківщину.
— У-у-у, сволота… — прогудів губатий.
Генерала майже не було видно з-за столу.
— Привіт… привіт, старий… Радий тебе бачити живим і здоровим. — Генерал задріботів ніжками, обминаючи велику кількість стільців, підсвічників на високих підставках.
— Як ся маєш?…
Він стояв навпроти Генерала у рожевому мороці між десятками гнутих підсвічників у людський зріст.
— Та так… У тюрмі кормили добре що ті, що ваші.
— О-о-о… Не говори «ваші»… Ти, той, не ображайся, але ж ми недавно прийшли до влади. Та й час… сам розумієш. Те та се. Коньяк, сиґару?
— Не відмовлюся.
— Сідай.
— Тільки вийшов.
— Та перестань.
— На 'кий хрін я тобі здався.
— Завжди приємно бачити соратників… Завжди… Особливо після всього… того…
Генерал все бігав навколо нього, потирав руки, а він весь час чомусь не випускав з поля зору місце між бровою і чолом. Низьким, трохи випуклим наперед чолом.
— Ти думаєш, що ми мали коли-небудь щось спільне?
— Я дуже радий тебе бачити, — сказав Генерал, витягнув куценькі руки, розвернувся на лівій нозі і пішов до світлого вікна. За шклом падав сніг, і він бачив чорні дахи і як подвір'ям розходжують водії біля смугастих авт.
— Давай вип'ємо, — він подивився на Генерала, що вже примостився на купі паперу.
— Вироки… Все вироки. Якби ти знав, старий, яка це нудна робота займатися усім цим.
— Для чого ти мені це говориш — я не беруся рятувати батьківщину.