— Розпочинай, — вибило його з механічного монотонного плину думок і муркаючого котячого тону Генерала.
Леф заверещав.
— За дітей не хвилюйся. — Генерал доброзичливо усміхнувся, і він побачив легенький оскал, чітку лінію, начебто кілька років тому, коли все розпочиналося. — Війна буде. Як би ти там не хотів, але вона вже розпочалася. І ця дітвора в швидкому плині часу перетворилася на солдатів і повій. Такий закон будь-якого часу. І хто придумав що є час? Його не існує. Це порожня абстракція. Це богохульство. Розумієш? Ти розумний чоловік і повинен це втямити. Зараз думати шкідливо. І чому зараз? В будь-які віки.
У повітрі запахло смалятиною. Леф звився вужем. Голе тіло борсалося в брудно-жовтому світлі.
— Ввімкни вентилятори, балбесе. Не псуй мені і дітям настрою.
Генерал витяг носовичка. Біла хустинка майнула у куцих пальчиках, затулив обличчя. Генерал голосно відшмаркав.
— Мовчить, — крізь вуркотіння і гуркіт вентилятора гарикнув здоровань і помахав клаптиком якоїсь записки. По всьому, на такому папері була написана записка Лефа.
— Тобі цікаво знати, що стояло в кінці? — запитав він Генерала.
— Зовсім ні. Це не спішно. Я ще трохи пограюся. Краще тобі подумати. Я вже подумав. Такі люди на дорозі не валяються, а батьківщині зараз конче потрібні люди, ні, просто необхідні тверезі голови.
Він клацнув губою.
— Я зараз думаю про інше, Генерале, зовсім про інше. Ти, напевне, вбив якусь нісенітницю в голову.
— Горе мені з вами. Горе.
Вони вдвох проводжали струмінь вогню, що облизував Лефа — зіниці витончилися до вістря голки.
— Леф нічого не скаже, Генерале, — сказав він і здивувався, що вже сказав «генерале» вдруге.
— Ти так думаєш?
— Не будь ідіотом, — Леф прив'язаний до сім'ї, і ще — дурний як пень.
— А звідки… — Генерал розчаровувався, зіниці його ширилися, займали волячі білки, і скоро очі по-кролячому зарухалися у просторі — як щось цілком окреме.
— Тут не треба бути великим психологом, щоб не сказати, як твої свинопаси перестаралися…
— Так… Треба кінчати… Забуваємо все-таки, що ми не німці. — Генерал ще раз голосно відшмаркався. — Покличте ката.
— Здорово живеш.
Увійшов кат. Перше, що кинулося у вічі, то це здоровенна голова, розміри якої не міг навіть приховати балахон; він дивився на його похилі плечі, на постать, що чітко окресленою плямою вирізнялася на тлі білих кахлів; згорблена постать пересувала ногами, а дві руки, трохи загнуті наприкінці, билися об коліна. Він подолав натиск нудоти, — зіниці забігали стінами, стелею, в голові загупало: сизі пагорби, маленький порт, повії, матросня; кат присів навпочіпки, і виднілася його потилиця з червоною шкірою, всіяна дрібними прищами.
— Що з тобою? — Генерал дав знак катові.
— Нічого, просто ніяк не можу звикнути до смерті.
— Не чекав такого від тебе, старий.
— Тільки твої свинопаси, в яких ні царя, ні Бога за душею, можуть забути, що таке смерть, — збрехав він, невідривно дивлячись на ката.
— Генерале, — прогудів кат крізь балахон. — Він уже помер.
— Здох, дурню, здох. Померти можу тільки я. Понабираєш потолочі…
Вони прямували довгим коридором з безліччю підсвічників у людський зріст, Генерал дріботів ніжками попереду, і стояки, здавалося, проходили крізь нього; вони зайшли до кабінету, що тоскно плавав у рожевому світлі, Генерал впав у крісло, запхнув сиґару до вузенького рота, клацнув запальничкою і, глибокодумно, простягнувши погляд до портрету жінки, одягненої в голубу сукню, зазначив:
— Не люблю орденів. Не люблю власних портретів.
— Ну, то не з твоєю зовнішністю.
Генерал повів бровою, витримав павзу, кинув начебто ненароком:
— Я наказав відливати дзвони. Церкви пустують. Люди занедбалися і стужилися за Богом.
— Як знаєш…
— Знаю… знаю…
За вікнами безперервно йшов сніг. Сніг падав великий і лапатий, танув на стінах, і здалеку будинки зизили плямами. Коли він повернув голову, то Генерала не було на місці. Зайшов чоловік, який, мабуть, заміняв Лефа.
— Генерал перепрошує, але в нього справи.
— Ну то виведи мене в місто.
— Йдіть за мною.
Чоловік, за яким він ішов, статурою нагадував Лефа.