— Ви чому такі дивні? — запитала зірочка.
— Нам холодно, темно і страшно. І нас ніхто не любить, ми не знаємо любові.
— Любові? — перепитала збентежено зіронька. — А що таке любов?
— Ти не знаєш, що таке любов? — загули здивовано одоробла.
Вона не знала. Їй було просто добре в небі, поруч із такими, як вона. А можливо, то і є любов, якщо тобі добре?
— Любов — то коли більше віддаєш, аніж береш, — сказало найпохмуріше одоробло. — Навіть тоді, коли боляче.
Воно, очевидно, згадало про щось своє, бо тяжко зітхнуло.
— Боляче… А що таке «боляче»? — не вгавала цікава зіронька.
Вона вперше чула такі чудернацькі слова.
— Боляче — це коли ти зовсім сам, — відповіло найменше створіння.
— Та хіба ви самі? — чудувалася зіронька. — Вас тут багато.
— Ох-ох! Коли поруч із тобою хтось, то це ще не означає, що ти не сам, — уже зовсім безглуздо, як зіроньці здавалося, відповідало найменше кам’яне одоробло.
Зіронька нічого не зрозуміла. Тільки закліпала-заблимала своїм великим яскравим оком.
Найбільше одоробло це помітило і заходилося пояснювати:
— Колись давно і ми були веселими та радісними. Майже такими, як ви. Бо мали за друга справжню Зірку. Не просто зірочку, а велику прекрасну Зірку. Вона любила нас і приязно світила усім, щедро дарувала світло, радість, тепло. То зараз ми — тьмяні одоробла. А тоді були барвистими та веселими кругликами. Ох, не розуміли ми свого щастя. Бачиш, як нас багато, а Зірка лишень одна. Скривдили ми її одного разу. Сказали, що то вона завдяки нам і світить, і гріє, і навчилася любити. І що ми насправді зможемо прожити без неї, якщо дуже захочемо, а вона без нас — ні. Засмутилася Зірка і пішла від нас. А разом із нею з нашого світу щезло світло, а за ним тепло та любов. Пізно ми це зрозуміли. Наші кольори зблідли, серця закам’яніли. Ми нікому не потрібні, навіть одне одному, і тому самотні. Ми наче мертві, але досі живі. Ох!
Одоробло важко зітхнуло, а за ним й інші. Від того зробилося довкола ще похмуріше.
Зіронька досі нічого не знала про серце, вона не відала, що таке любов, не чула й про біль… Але враз захотілося те все пізнати. Щось дивне заворушилося всередині. Такого з нею ще не траплялося. Жаль заполонив душу. Що вона може зробити, щоб допомогти цим бідним створінням? Вона ж маленька, тендітна, але… Вона має в собі те, чого не мають вони. Може, вона спробує поділитися з ними? Вона ніколи нічого не робила для когось. Можливо, через те, що не мала для кого, чи тому, що ніхто не просив?
Зіронька з усіх своїх сил яскраво спалахнула. Похмурі одоробла вмовкли вражено, переставши тужливо гудіти. Вони стрепенулися від світла, знітилися від гарячої хвилі, що огортала ніжно. Їхні закам’янілі серця ожили.
У небі темному, холодному, порожньому, з’явилося прегарне світило. У його серцевині народжувалося щось палке і сильне. Душа отримала серце і стала Зіркою.
— Хто я? — питала в неба нова Зірка.
Небо лагідно відповідало:
— Той, хто навчиться любити інших, отримує серце. Як світитимеш, так тебе і називатимуть.
Отака тобі казочка на ніч. Казка про Зірку. Я не знаю, чи то Зірка-карлик, чи супернова, — ти обов’язково це з’ясуєш, коли прокинешся. Астрономи в тих світилах
ліпше тямлять, аніж поети. Правда? Тільки знай, що десь у Всесвіті, далеко-далеко, а може, навпаки — зовсім поруч, напевно, в системі Альфа Центавра, живе нова Зірка, що має і серце, і душу. А тепер спи, мій коханий, міцно спи.
1. «Місячна соната»
Дайте поплакати,
дайте поплакати
і розчинитися в морі солонім,
дайте побути — собою — усякою,
дайте зануритись в щастя
і в горе.
Як покохала —