Ми їхали два дні, поглядаючи на компас.
І раптом нам здалося, що небо на обрії рожевіє. — Починається північне сяйво. Буде веселіше їхати, — сказав мій товариш, який вів наші сани.
Через півгодини північний небосхил розгорівся ще яскравіше.
— Дивне якесь північне сяйво, — сказав я супутникові. — Світло зовсім не міниться. І кольори не ті. Звичайно північне сяйво спочатку буває зеленувате, потім розцвічується рожевим кольором різних відтінків. А це світло ніби зірниця, і до того ж зовсім нерухоме. Воно лише поступово посилюється і поволі переходить від рожевого до білого, в міру того як ми посуваємось вперед.
— Може, це зодіакальне[4] світло? — сказав мій товариш.
— Це неможливо, зважаючи на місце і час. Та й не схоже: дивіться — світлова смуга проходить майже від зеніту до обрію, поступово розширяючись, як конус.
Ми так захопилися спогляданням загадкового небесного явища, що не помітили глибокої лощовини з досить крутим схилом і мало не поламали санних лиж.
Через кілька хвилин, вибравшись з лощовини, ми помітили потепління. Термометр показував тридцять вісім нижче нуля, а всього годину тому було п’ятдесят.
— Може, це світло випромінює тепло? — сказав я.
— Коли так, то це зовсім не можна пояснити, — заперечив супутник. — Світловий стовп, який отеплює тундру!
Він засміявся.
Стовп лежав на ншому шляху, і нам нічого більше не лишалось, як їхати до цього світового конуса і дізнатися, якщо пощастить, в чому річ.
Ми їхали, а навколо ставало дедалі тепліше й світліше. Скоро мій товариш погасив фари, — вони вже були непотрібні. Далі ми помітили чимраз сильніший рух повітря в напрямі до світлового конуса, а на його вершині побачили сліпучий вузький серп, ніби серп Венери, коли дивитися на неї в бінокль.
Проте в міру нашого просування загадка не тільки не розгадувалась, а ставала ще заплутанішою.
— Це світло надзвичайно нагадує сонячне, — здивовано сказав мій товариш.
Незабаром стало ясно, як удень. Але праворуч, ліворуч і позаду від нас були сутінки, що переходили на обрії в цілковиту темряву. Вітер, що стелився по Землі, дедалі посилювався, здіймаючи вгору сніговий пил. Ми їхали наче в сніговому самумі.
Тимчасом температура почала дуже швидко підвищуватися.
— Мінус тридцять… Двадцять п’ять… Сімнадцять… Дев’ять… — сповіщав мій супутник. — Нуль… Два градуси вище нуля… І це після п’ятдесяти холоду! Тепер мені стає зрозумілим вітер. Очевидно, цей “сонячний стовп” нагріває повітря і ґрунт, — утворюється велика різниця температур. Холодне повітря припливає знизу до теплої зони, а вгорі, мабуть, є зворотні течії теплого повітря.
Але ось ми наблизилися до смуги, на яку безпосередньо падало світлове проміння. Сніжинки, захоплювані вітром, танули: буран перейшов у дощ, який падав не з неба, а налітав ззаду; сніг на землі хутко танув, став пухкий і мокрий. На схилах горбів і видолинків уже дзюрчали струмки. Санна дорога псувалась. Темна морозна полярна зима, немов у казці, оберталася на дружну весну.
Їхати далі ставало небезпечно: можна поламати сани. Я спинився. Спинився і весь поїзд. З аеросаней почали вискакувати водії, інженери, кореспонденти, кінооператори — учасники пробігу. Вони не менше, ніж я, були зацікавлені незвичайним явищем.
Я звелів поставити кілька саней боком, щоб захиститись від вітру, і відкрив нараду. Вона тривала недовго. Всі були згодні, що їхати далі небезпечно, і вирішили, що кілька чоловік повинні супроводити мене в пішохідній експедиції, а решта залишиться з саньми. Ми. ж, з’ясувавши в чому річ, повернемось, а потім усі разом об’їдемо “сонячний стовп” стороною і рушимо далі.
На місці нашої зупинки термометр показував вісім градусів тепла за Цельсієм. Тому, скинувши хутряний одяг, ми надягли мисливські чоботи і шкіряні костюми, взяли з собою невеликі запаси харчів, інструменти і вирушили в дорогу.
Ця дорога була нелегка. Спочатку наші ноги провалювались у пухкий сніг, потім ми загрузали в грязі. Нам доводилось обминати річки, болота, невеличкі озера. На щастя, смуга снігу була не дуже широка. Ми вже бачили сухий “берег”, вкритий смарагдово-зеленою травою та квітами.
— Наприкінці грудня далеко за Полярним колом — світло, тепло і зелена трава! Ущипніть мене за вухо, щоб я прокинувся! — вигукнув приятель.
— Але це не весна, а якийсь чудесний острівець весни серед океану полярної зими, — зауважив другий супутник. — Якби це була справжня весна, то на всіх тутешніх болотах і озерах ми побачили б силу-силенну птахів.
Наш кінооператор установив апарат, навів фокус і взявся за ручку. Але в цей момент налетів шквал і кинув його в грязь разом з апаратом. Вітер підняв плед кінооператора на величезну висоту і закинув невідомо куди.
4
Зодіак —