Я розшукав Крамера в гімнастичному залі. Він виробляв на трапеції карколомні штуки. Цирковим гімнастам на Землі про такі трюки і мріяти не доводиться.
— Полетіти я з вами полечу, — сказав він, — але вам і самому час уже навчитися літати в міжпланетному просторі. Адже ви на Місяць летите, а під час такої подорожі всяке може трапитись!
Крамер прив’язав мене до себе довгою дротиною і дав можливість мені самому летіти до “манежу” Тюріна. Я вже не перекидався і “стріляв” досить вдало, але мені бракувало вміння “приземлятись” до обертової кулі, і Крамер поспішив допомогти. Через чотири хвилини після відльоту ми вже вповзали в металеву кулю.
Зустріли нас несамовитим вереском і криком. Я з цікавістю окинув поглядом середину кулі, освітленої електричною лампою, і побачив, що Тюрін сидить на “підлозі” і б’є кулаками по гумовому килиму, а біля нього велетенськими стрибками скаче негр Джон. Мавпеня Міккі з веселим вереском стрибає з плечей Джона до “стелі”, хапається за ремінці і падає вниз на плече або голову Джона. “Місячна вага”, очевидно, припала до смаку Джонові і мавпеняті, чого не можна було сказати про Тюріна.
— Вставайте, професоре! — дзвінко закричав Джон. — Лікар Меллер казала, щоб ви ходили по п’ятнадцять хвилин, а ви ще й п’яти не ходили.
— Не встану! — розгнівано пропищав Тюрін. — Що я, кінь на корді? Мучителі! У мене й так ноги одвалюються!
В цей момент я і Крамер “упали з неба” біля Тюріна. Джон перший побачив нас і зрадів.
— Ось дивіться, товаришу Артем’єв, — вигукнув він, — професор мене не слухає, знову хоче залізти в своє павутиння…
Мавпеня, побачивши нас, почало плювати і верещати.
— Та вгамуй ти свій патефон! — ще тонше й пронизливіше закричав Тюрін. — Здорові були, товариші! — звернувся він до нас і, ставши навпочіпки, важко підвівся.
“Ну як з таким на Місяць летіти?” — подумав я і перезирнувся з Крамером. Той тільки головою хитнув.
— Адже ви, професоре, самі казали мені не раз, що чим більше руху, тим більше щастя… — не вгамовувався Джон.
Такий “філософський аргумент” з боку Джона був несподіваний. Ми з Крамером мимоволі посміхнулись, а Тюрін почервонів від гніву.
— Треба ж розуміти! Треба розуміти! — закричав він на найвищих нотах. — Буває різний рух. Ці грубі фізичні рухи заважають найвищим рухам клітин мого головного мозку, моїм думкам. І потім усякий рух переривчастий, а ти хочеш, щоб я марширував без відпочинку… Нате, їжте моє м’ясо, пийте мою кров!
І він почав ходити з виглядом мученика, крекчучи, охкаючи та зітхаючи.
Джон відвів мене вбік і швидко зашепотів:
— Товаришу Артем’єв! Я дуже боюся за мого професора. Він такий кволий. Йому небезпечно без мене летіти на Місяць. Адже він навіть їсти й пити забуває. Хто про нього піклуватиметься на Місяці?
У Джона навіть сльози виступили на очах. Він гаряче любив свого професора. Я, як умів, заспокоїв Джона і обіцяв дбати за професора під час подорожі.
— Ви відповідаєте за нього! — урочисто промовив негр.
— Так, безперечно! — підтвердив я.
Повернувшись на Зірку, я все розповів Меллер. Вона з осудом похитала головою:
— Доведеться мені самій взятися за Тюріна.
І ця маленька, енергійна жінка справді полетіла в “манеж”.
Я теж не марнував часу: вчився літати в міжпланетному просторі і, за словами мого вчителя Крамера, зробив великі успіхи.
— Тепер я спокійний, що під час подорожі на Місяць ви не потонете в безоднях неба, — сказав він.
Через кілька днів Меллер повернулася з “манежу” і оголосила:
— На Землю професора я б ще не зважилась пустити, але для Місяця він “у повній місячній формі”.
XIII. ДО МІСЯЧНОЇ ОРБІТИ
Напередодні нашої місячної подорожі я провів Тонго в лабораторію світового холоду. Прощання було коротке, але тепле. Вона міцно потиснула мені руку й сказала:
— Бережіть себе…
Ці прості слова зробили мене щасливим.
Другого ранку Тюрін досить бадьоро ввійшов у ракету. Джон, зовсім засмучений, проводив його. Здавалося, він ось-ось заплаче.
— Ви відповідаєте за професора! — крикнув він мені перед тим, як двері ракети зачинилися.
Виявляється, ми летимо на Місяць не прямим шляхом, а по спіралі, оберненій навколо Землі. І невідомо, скільки триватиме подорож. У нашій ракеті можуть розміститися двадцять чоловік. А нас всього шестеро: троє членів наукової експедиції, капітан, штурман і механік. Увесь вільний простір ракети заповнений запасами продовольства, вибухових речовин і рідкого кисню. А на верху ракети прикріплено вагон на колесах, призначений для подорожі по місячній поверхні. Опору повітря немає, тому “місячний автомобіль” не зменшить швидкості льоту ракети.