За кілька стрибків я був біля ракети, вскочив з розгону на її площадку, і в ту ж мить Соколовський рвонув важіль. Ми різко відкинулись назад і кілька хвилин летіли ногами догори — так круто поставив Соколовський нашу ракету. Сильні вибухи ракетних дюз повторювались один за одним.
Соколовський спрямував ракету вгору і праворуч, далі від схилу розколини. Дивуюсь, як він міг керувати в такому незручному положенні! Його самовладання показувало, що він був людиною досвідченою і ніколи не розгублювався. А з вигляду — великий жартівник і веселун.
Тільки тоді, коли наша ракета ввійшла в освітлений Сонцем простір і значно віддалилася від країв розколини, Соколовський уповільнив політ і випрямив ракету.
Тюрін виповз на сидіння і потер скафандр. Очевидно, професор трохи забив потилицю.
Як це часто буває з людьми, які щасливо уникнули великої небезпеки, нас раптом охопили нервові веселощі. Ми заглядали один одному в стекла скафандрів і сміялися, сміялися…
Тюрін показав на освітлений схил місячної розколини. Випадок приготував нам площадку для посадки. І яку площадку! Перед нами був величезний уступ, на якому легко міг би розташуватися цілий ракетодром для десятків ракетних кораблів. Соколовський повернув ракету, і незабаром ми котилися на колесах, немов по асфальту. Під’їхавши майже до самої стіни, спинилися. Кам’яна або залізна стіна мала поздовжні розколини. В кожну з цих розколин могли б заїхати рядом кілька поїздів.
Ми зійшли на площадку “ракетодрому”. Наше збудження ще не уляглося. Ми відчували потребу рухатись, працювати, щоб швидше вгамувати свої нерви.
Я розповів Тюріну і Соколовському про те, що знайшов місячний “гейзер”, і признався, що викликав гірські обвали, які мало не погубили нас. Але Тюрін, зацікавлений гейзером, — навіть не згадав про мою провину.
— Та це ж величезне відкриття! — вигукнув він. — Я завжди говорив, що Місяць не така вже мертва планета. Хоча б найменші залишки газів, атмосфери — будь-якого складу — на ній повинні залишитися. Це, мабуть, виходи сірчаної пари. Десь у товщі Місяця ще залишилась гаряча магма. Останнє жевріюче вугілля великої пожежі. В глибині цієї розколини, яка, певно, проходить всередину не менше як на чверть місячного радіуса, пара знайшла собі вихід. І ми не взяли її на пробу. Треба конче зробити це. Адже це буде світова сенсація серед учених. Гейзер Артем’єва! Не заперечуйте! Ви маєте на це всі права. Летімо зараз же.
І він уже стрибнув до ракети, але Соколовський заперечливо похитав головою.
— На сьогодні з нас досить, — сказав він. — Треба відпочити.
— Що значить “на сьогодні”? — заперечив Тюрін. — День на Місяці триває тридцять земних днів. То ви тридцять днів не зрушите з місця?
— Зрушу, — примирливо відповів Соколовський. — А якби ви сиділи біля руля, коли ми вилітали з цієї бісової щілини, то зрозуміли б мене і міркували б інакше.
Тюрін подивився на втомлене обличчя Соколовського і замовк.
Ми вирішили поновити запас кисню в скафандрах і розійтися в різні боки, не віддаляючись дуже далеко один від одного.
Насамперед я пішов до найближчої ущелини, яка зацікавила мене своїм забарвленням. Скелі були червонуватих і рожевих тонів. На цьому фоні яскраво вирізнялися густо-зелені плями неправильної форми, очевидно прошарки іншої породи. Створювалось дуже красиве сполучення барв. Я поступово заглиблювався в каньйон. Одна стіна його була яскраво освітлена Сонцем, по другій сонячне проміння проходило в скісному напрямі, залишаючи внизу гострий кут тіні.
У мене був чудовий настрій. Кисень вливався в легені п’янкими струменями. В усіх членах я відчував надзвичайну легкість. Мені часом здавалося, що все це я бачу уві сні. Захоплюючий, чудесний сон!
В одному з бокових каньйонів сяяв “водоспад” навіки застиглих самоцвітів. Вони притягли мою увагу, і я звернув праворуч. Потім звернув ще і ще раз. І, нарешті, побачив цілий лабіринт каньйонів. У них було легко заблудитися, але я старався запам’ятати дорогу. І всюди ці плями. Яскраво-зелені та світлі, вони в затінку були темно-рудого відтінку, у напівтіні — світло-бурого. Дивна зміна забарвлення: адже на Місяці немає атмосфери, яка може змінювати відтінки кольорів. Я підійшов до однієї з таких плям і придивився. Ні, це не вихід гірської породи. Пляма була опукла і здавалась м’якою, як повсть. Я сів на камінь і почав розглядати пляму.