Александр Бєляєв
Зірка КЕЦ
Присвячується пам’яті
К. Е. ЦІОЛКОВСЬКОГО.
Б — 44
Обкладинка та ілюстрації
художника Н. Травіна
І. Зустріч з чорнобородим
Посієш вчинок, виросте звичка. Посієш звичку, виросте характер. Посієш характер, виросте доля.
Хто б міг подумати, що невинний вчинок вирішить мою долю?
Зіпсувався у мене ламповий радіоприймач. Я займав тоді кімнату в будинку наукових працівників. У сусідній квартирі жила з своєю старою матір’ю асистент фізико-технічного інституту Антоніна Іванівна Герасимова. Ми іноді зустрічалися в коридорі, віталися й розходились.
Був весняний ленінградський вечір. Я сидів біля відчиненого вікна і любувався на ясно-зелений пушок, що вкривав молоді деревця в сквері перед домом. Сонце заходило. Верхні поверхи будинків палали багряним промінням сходу, нижні поринали в синій присмерк. В далині видно було дзеркало Неви, шпиль Адміралтейства. Пахло весною. Я відчував якийсь невиразний неспокій. Мені чогось бракувало. Звичайно, радіо, до звуків якого я так звик.
А крізь стіну сусідки доносились звуки скрипки. Солодкі, томливі звуки. Радіо Герасимової було цілком справне. І я подумав, чому б мені не завітати до сусідки і не попросити її полагодити мій радіоприймач. Аспірант фізико-технічного інституту мусить добре знати радіотехніку.
Я вийшов у коридор і подзвонив до сусідньої квартири. Двері відчинила повна, свіжа бабуся з густим сріблястим волоссям. Її дочка сиділа біля вікна і пила чай. Я попросив вибачення і розповів, чому прийшов.
Антоніна Іванівна прийняла мене з сухуватою чемністю. Познайомила з матір’ю, запросила випити чаю. Підносячи чашку до своїх губ, вона насмішкувато поглядала на мене і мовчки вислухувала мої пояснення — який у мене радіоприймач, як він зіпсувався. На дівчині біла чорна сукня, дуже проста й елегантна.
Від шиї на груди спускалися дві червоні шовкові трубочки. Красивою її я б не назвав. Коротке, біляве волосся, правильні риси обличчя, сіро-голубі очі. Спокійна, самовпевнена. Голос низький, приємного тембру.
— В наші часи соромно не знати радіотехніки, — сказала Герасимова.
— Я біолог, — заперечив я.
— Тим більше. Тепер кожен школяр — радіотехнік.
Ці слова вона зм’якшила усмішкою, показавши рівні, гарні зуби.
— Ну, ходім лагодити ваш приймач.
Вона прийшла до мене в кімнату і з надзвичайною швидкістю почала розбирати радіоприймач. Я милувався її руками. Мені не доводилось бачити таких красивих, спритних жіночих рук з довгими рухливими пальцями і мигдалевидними блискучими нігтями. Дівчина швидко полагодила радіоприймач і пішла до себе. З цього й почалося…
Кілька днів я думав про неї, хотів зайти знову, але без приводу не наважувався. І от… соромно признатись, але, щоб виправдати свій візит, я сам — на цей раз навмисне — зіпсував свій приймач. Треба було бачити, як подивилась вона на мене, оглянувши пошкодження! Потім засміялась.
— Я не буду більше лагодити вашого приймача, — сказала вона.
Догадалась. Я почервонів, як варений рак.
Другого дня я вирішив піти до неї і сказати, що приймач працює чудово. У мене створилася звичка бачити Тоню, — я вже в думках так називав її. Вона ввійшла в моє життя. Мені здавалося, що без неї я не міг би існувати. Та минув цілий рік перше, ніж я зважився сказати їй про це. Як усі жінки, вона, звичайно, давно догадувалась про мої почуття до неї. Вона приязно поставилась до мене, але ніби якась стіна відокремлювала нас. За цю стіну Тоня не дозволяла мені переходити. І коли я, нарешті, одверто заговорив про своє кохання до неї, вона відповіла, що я не зовсім в її дусі. На її думку, я, бачите, являю собою рудиментарний тип кабінетного вченого, вузького спеціаліста, — радіотехніки я не знаю, характер у мене нерішучий, звички у мене стариківські — сидьма сидіти в своїй лабораторії або в домашньому кабінеті. Взагалі, наговорила багато неприємного. Мені треба переробити свій характер і тільки тоді думати про взаємність. Чому це мені переробляти свій характер на її смак, а не навпаки, або хоча б піти на взаємні поступки? Моє чоловіче самолюбство було вражене. Що, по суті кажучи, вона собою являє? П’ятдесят кілограмів води, білків, вуглеводів, жиру, кухонної солі, вапна, фосфорної кислоти, заліза, магнію… Я вирішив не ходити до неї більше, але, звичайно, не витримав. Я не міг викреслити Тоню з свого життя, і непомітно для себе почав переробляти свій характер. Я став більше гуляти, пробував зайнятися спортом, купив лижі, велосипед і навіть підручник з радіотехніки. Я не втрачав надії завоювати її серце. Але після рішучої розмови з нею у мене залишилось таке враження, що справа не тільки в моєму характері. Адже недарма кажуть, що не по хорошому милий, а по милому хороший. Чи не було в її житті невдалого роману? Чи не чекає Тоня, що «він» рано або пізно вернеться до неї? Мені вона не відповіла ні позитивно, ні негативно. Чи не залишає мене про запас, якщо її сподіванки не здійсняться!