— Згоріти і задихнутися можна й на Землі! — строго заперечив лікар.
Коли я вийшов на вулицю, автомобіль уже чекав мене. В ту ж мить з жіночого відділу дезінфекційної камери вийшла Тоня. Вона посміхнулась до мене і сіла поряд.
— Добре помились? — спитала вона.
— Авжеж, парня вийшла чудова. Змив триста квадрильйонів двісті трильйонів сто більйонів мікробів.
Я глянув на обличчя Тоні. Як воно посвіжішало і загоріло! Навіть рум’янець на щоках з’явився. Вона така спокійна, ніби ми зібралися в парк культури. Ні, таки добре, що я згодився з нею летіти.
Сонце стоїть майже над головою. Небо сине, прозоре, як гірський кришталь. Виблискує на горах сніг, синіють застиглі крижані річки льодовиків, внизу весело шумлять гірські річки і водопади, ще нижче зеленіють лани і на них, ніби грудки снігу, групи овець. Незважаючи на палюче сонце, вітер приносить льодове дихання гір. Яка красива наша Земля! І через кілька хвилин я покину її і полечу в чорну безодню неба. Справді, про це краще читати в романах!..
Памір — «Підніжжя смерті»… для багатьох міжпланетних мандрівників. Брр!..
— Ви почуваєте себе краще, чи не правда? — питає Тоня. Я покірливо киваю головою. Тільки б не видати себе… — А он і наша ракета. Вона схожа на риб’ячий пузир. Дивіться, товстенький лікар уже чекає нас.
Ми під’їхали і зійшли з автомобіля. Я простяг за звичкою руку лікареві, але він швидко сховав свою за спину.
— Не забувайте, що ви вже «чистий». Не торкайтеся більше ні до чого земного!
Добре, що Тоня була вже «неземна», як і я. Я взяв її під руку і підійшов ближче до ракети.
— Зверніть увагу, — сказав лікар, — ракета не має коліс. Замість рейок ви бачите сталеві жолоби. В корпусі ж ракети є невеликі заглибини для куль. Ракета ковзатиметься на кулях. Свого роду кулепоїзд. Кулі залишаться на Землі, коли ракета підніметься. Струм дає земна електростанція. Проводом служить металевий лоток… А у вас уже нормальний колір обличчя. Звикаєте? Чудово, чудово! Передайте мій привіт небожителям. Попросіть Ганну Гнатівну Меллер, щоб вона з ракетою «Кец-п’ять» надіслала місячний звіт. Меллер — лікар на Зірці. Надзвичайно симпатична жінка. Лікар, який має найменшу в світі практику. Але роботи у неї все-таки вистачає…
Вовче завивання сирени заглушило слова лікаря. Люк ракети відкрився. На землю спустився трап.
— Ну, вам пора. Всього найкращого! — сказав лікар, знову попередливо ховаючи руки за спину. — Пишіть!
Трап мав лише кілька приступок, але в мене сильно забилося серце, поки я піднявся на нього. Слідом за мною зійшла Тоня, за нею механік. Пілот уже давно сидів на своєму місці. Ми ввійшли у вузьку камеру, освітлену електричною лампою. Ледве розмістилися, стоячи, як у кабіні маленького ліфту. Двері безшумно зачинились, — «як віко домовини», — подумав я. Зв’язок із Землею був перерваний.
Зашипів апарат, відкачуючи зайве повітря. Над усі сподівання, дихати було легко, навіть трохи краще, ніж на вулицях міста Кец. Відкрилися другі — внутрішні двері. Я побачив ще вужчу камеру.
— Прошу вас, — сказав механік, пропускаючи вперед Тоню. Вона ввійшла, і двері за нею зачинились.
— Дезінфекційна камера, — пояснив механік. Знову дезінфекція! Добре, що на цей раз вона тривала недовго. Через п’ять хвилин, не більше, двері знов відкрились. Тоні вже не було. Механік запросив мене: — Будь ласка!
Двері зачинились. Я стояв у ящику, в якому ледве міг повернутися. Я почув дзижчання. По всьому тілу щось приємно залоскотало. Очевидно, крізь моє тіло проходили електрохвилі. Весь мій організм швидко прогрівався невидимим промінням. Мені стало жарко. Та от двері переді мною відкрились, і я побачив яскраво освітлену каюту. В м’якому кріслі сиділа Тоня.
— Сідайте, — сказала вона, показуючи на вільне місце біля себе. В каюті було всього чотири крісла. Два так і залишились вільними.
— Правда, дуже зручно? — спитала Тоня.
— Поки що зручно, — відповів я, оглядаючи каюту. Стіни оббиті шкірою. Шкіряні крісла, лампа з матовим абажуром над головою, і більше нічого.
— А де ж ящики?
— Які ящики? — здивувалась Тоня.
Я пояснив їй. Мені доводилось читати, що під час міжпланетних польотів пасажирів укладають в амортизаційні ящики з водою, щоб убезпечити тіло від струсів під час вибухів і усунути неприємне почуття під час прискорення польоту.
— Мені казали, що такі ящики залишились тільки на великих ракетах далекого плавання. Сучасні вибухові речовини дають можливість поступово і плавно збільшувати швидкість польоту невеликих ракет. Отже, амортизаційні ящики не потрібні.