Ввійшов механік і сказав:
— Все-таки пристебніться ременями до сидіння! — і пішов у рубку.
З тих же дверей вийшов зовсім молодий чоловік у формі льотчика. Це був капітан. Він потиснув нам руки і сказав:
— Ви летите вперше і тому, мабуть, хвилюєтесь. Можете бути цілком спокійні. Я літаю на Зірку і назад іноді по кілька разів на день. Зробив уже більше як чотири тисячі польотів, і жодної аварії. Це — найбезпечніший спосіб пересування. Сподіваюсь, що він не завдасть вам неприємностей. В кожному разі, на подорож від Землі до Зірки Кец ви витратите значно менше часу, ніж витратили на подорож від Ленінграда до міста Кец, — він подивився на хронометр. — До відльоту залишилось три хвилини. Отже, сидіть спокійно. Коли ми прибудемо на місце, я прийду до вас, — кивнувши головою, він пішов у капітанську рубку і зачинив за собою двері. |
«Будьте цілком спокійні!» Хотів би я знати, чи дуже був спокійний він сам, коли вперше вирушав у міжпланетну подорож? Поки що немає нічого надзвичайного, але ось зараз почнеться…
Я поглядав то на циферблат свого годинника, то на обличчя Тоні. Ну, звичайно, і вона трохи зблідла, коли стрілка підсунулась до дванадцятої. Але все ж вона посміхнулась, простягнула мені руку і сказала:
— Летимо, Леоніде? — вона не часто тішила мене, називаючи на ім’я.
— Летимо! — відповів я.
VII. Коротка подорож
Віконниці у вікнах нашої каюти були закриті, а тому я не бачив, що робиться зокола. Я чекав першого поштовху. Стрілки годинника зійшлися на дванадцятій, а ми все ще залишались нерухомими. Дивно. Очевидно, щось затримувало наш відліт.
— Мені здається, ми вже рухаємось, — сказала Тоня.
— Я нічого не відчуваю.
— Це, мабуть, тому, що ракета почала посуватися дуже поволі і плавко на своїх кулях-колесах.
Я відкинувся на спинку крісла, вірніше, мене легко відкинуло.
— Авжеж, ми їдемо! — вигукнула Тоня. — Відчуваєте, як спина притискається до спинки крісла?
— Так, тепер відчуваю.
Раптом розітнувся вибух. Гуркіт вибуху перейшов у виття. Ракета затремтіла. Тепер уже не було ніяких сумнівів: ми летіли, і, певно, вже піднялися над Землею. З кожною секундою ставало тепліше. Центр ваги почав чимраз більше переміщатися на спину. У мене було таке почуття, ніби я не сиджу в кріслі, а лежу на спині в ліжку, піднявши над собою зігнуті в колінах ноги. Очевидно, ракета набирала вертикального напряму. Вибухи припинились. Чути, як дзижчать і шиплять апарати-холодильники, вентилятори, очисники повітря, кисневі апарати. Через секунду знову гуркіт і завивання.
— Не можна сказати, щоб було дуже зручно, — сказала Тоня. — Ми схожі на жуків, перевернутих на спину.
— Та ще притиснутих зверху доброю цеглиною. Ви відчуваєте, як тисне на груди?
— Так. І руки стали ніби свинцеві, не підвести.
Коли вибухи припинялись, одразу ставало легше.
Незважаючи на всі ізоляційні прокладки та холодильники, було дуже жарко, — ми пролітали крізь атмосферу. Ракета нагрівалась від тертя.
Знову перепочинок. Вибухів немає. Я зітхнув вільніше. І раптом короткий вибух — і я почуваю, що падаю на правий бік. Кінець! Аварія! Зараз ми вдаримось об Памір, і від нас не лишиться й попелу. Памір — підніжжя смерті… Я судорожно хапаюсь за Тонине плече.
— Мабуть… зіткнулися з болідом… — хриплю я.
Обличчя її зблідло, в очах переляк. Але вона ще може жартувати:
— Або комета хвостом зачепилась, — говорить вона, посміхаючись і звільняючи своє плече від моєї руки. — Держіться, як я, за спинку крісла.
Держуся. Куди ми летимо?.. Коли б хоч віконниці були відкриті. І надало ж мені вплутатися в цю подорож!..
Та от ракета починає вирівнюватись. Вибухи припиняються. Стає прохолодніше. Я вже не відчуваю, що лежу на спині, притиснутий невидимою силою. По тілу розлягається почуття легкості. Я підводжу руки, ворушу ногами. Як приємно, легко! Ніби сидиш у солоному морі, з тією тільки різницею, що не відчуваєш водної стихії. Намагаюсь звестися на ноги — і непомітно відриваюсь від крісла. Я вишу в повітрі, потім поволі спускаюсь у крісло. Тоня вимахує руками, як птах крилами, і співає. Ми сміємось. Нам весело. Напрочуд приємне відчуття. Ні, все-таки добре я зробив, що поїхав у цю подорож!
Раптом віконниця ілюмінатора відкривається. Ми бачимо чорне небо злегка забарвлене в карміновий колір, рясно усіяне немерехтливими зорями. Смуга Молочного Шляху не молочного кольору, як на Землі, а вся поцяткована різнокольоровими зірками.
Тоня показує мені на велику зірку біля альфи Великої Ведмедиці. Нова, незвичайна зірка в знайомому сузір’ї! Серед незліченної кількості немерехтливих зірок, вона одна тріпоче промінням — то червоним, то зеленим, то оранжевим. Спалахує яскравіше, згасає, знову спалахує… Через кілька секунд ми розрізняємо, що зірка має вигляд сріблястої спиці, на одному кінці якої спалахують різнокольорові вогні, а на другому виблискує ніби маленький місяць.