— Хм… хм… А може відшкодовна. У мене є один проект, але про нього я поки що промовчу.
— А як ви полювали на метеорів? — спитав я геолога.
— Так, це цікаве полювання, — відповів він. — Я полював за ними не тільки на орбіті Зірки Кец, але й…
— В поясі астероїдів, між орбітами Марса і Юпітера, — перебив Тюрін. — Земні астрономи знайшли більше як тисячу цих астероїдів. Мій каталог має понад чотири тисячі. Ці астероїди — теж залишки планети, більшої, ніж загиблий Місяць. За моїми обчисленнями, це була планета, більша, ніж Меркурій. Марс і Юпітер взаємним притяганням розірвали її на шматки. Не поділили! Кільце Сатурна — теж загиблий супутник цієї планети, роздрібнений на шматки. Бачите, скільки вже покійників у нашій Сонячній системі. Чия тепер черга? Ой, ой… знову ці поштовхи!
— Більше руху — більше щастя, — не втерпів я.
— Що ж, щастя є і в болі. Біль теж рух, — серйозно відповів Тюрін. — Та коли біль придушує інший рух — думки… — удачливий астроном знову обернувся на невдачливого філософа.
Я замовк і одвернувся до вікна. У вікні все те ж чорне небо, густо всіяне зоряним порохом. Так можна летіти роки, сторіччя, і картина буде однакова…
І нараз мені згадалась моя давнішня подорож у вагоні звичайнісінького поїзда з дідусем-паровозом. Було літо, вечір. Сонце сідало за ліс, визолочуючи хмари. У відчинене вікно вагона пахло лісовою вологістю і запахом борця-аконіта, — потім солодким запахом липи. В небі за поїздом біг молодик. Ліс змінився озером, озеро — пагорками з розкиданими на них будинками та садками. Далі — ниви, запах гречки. Скільки різноманітних вражень, скільки «руху» для «ока, вуха, носа, — висловлюючись мовою Тюріна. А тут — ні вітру, ні дощів, ні змін погоди, ні дня, ні ночі, ні літа, ні зими. Вічна одноманітність неба, незмінний клімат у ракеті… Ні, хоч як цікаво побувати в небі, на Місяці, на планетах, але це «небесне життя» я не проміняю на земне…
Мої думки полинули в Ленінград, на Середній проспект. Сірий триповерховий будинок. Широкий вестибюль з підлогою із кам’яних плит, широкі сходи. Плакати на стінах. Веселі молоді голоси студентів. Жіночий сміх. Юрби молоді на сходах і в коридорах. Моя невеличка лабораторія фізіології рослин. Столи, заставлені скляним посудом. Мої молоді помічники, студенти-практиканти. Їх радісні, веселі обличчя. Радісні від молодості і від того, що вони опановують науку і незабаром віллються в армію наукових працівників, які будують нове прекрасне життя… І проміняти все це на страшне синясте Сонце, на вічно траурний небозвід… Ніколи! При першій нагоді я повернуся на Землю.
— …Полювання на астероїдів — найзахоплюючий вид полювання, — почув я басок геолога Соколовського.
Я люблю слухати його. Він говорить якось просто, по-домашньому, «земному», ніби розмовляє в своєму кабінеті десь на Сьомій лінії Василівського острова. Я мимоволі починаю прислухатися до цього голосу, що нагадує муркотіння кота. На Соколовського, очевидно, обстановка ніяк не впливає. Він добродушно сміється.
— Підлітаючи до пояса астероїдів, треба бути напоготові. Інакше і оком не змигнеш, як який-небудь уламок завбільшки з московський Будинок Рад, а то й більше, вдариться об ракету і — тільки тебе й бачили! — добродушний сміх. — Летіти треба по дотичній, поступово наближаючись до напряму астероїдів. Цікава картина! Ви підлітаєте до пояса астероїдів. Краєвид змінюється. Подивіться на небо. По суті кажучи, його не можна назвати зовсім чорним. Фон чорний, але на ньому суцільний зоряний розсип. І ось, на цьому блискучому розсипі ви помічаєте темні смуги. То пролітають неосвітлені сонцем астероїди. Деякі залишають на небі яскраві, як срібло, сліди. Інші смуги світять червонястим або мідним світлом. Небо стає смугастим. В міру того, як ракета повертає в бік руху астероїдів, набирає швидкості і летить уже майже врівень з астероїдами, вони не здаються вже смугастими. Ви потрапляєте в незвичайний світ і летите серед численних «місяців» різних розмірів. Всі вони летять в одному напрямі і ще випереджають ракету, — значить, ракета не зрівнялася з їх швидкістю.
Коли який-небудь «місяць» пролітає близько від ракети, ви бачите, що він зовсім не круглий. «Місяці» мають різноманітні і неправильні обриси. Один астероїд скидається на Хеопсову піраміду, другий наближається до форми кулі, третій схожий на необтесаний куб, більшість — просто на безформні уламки скель. Деякі летять групами, інші, під впливом взаємного притягання, злилися у «виноградне гроно»… Поверхня то матова, то блискуча, як гірський кришталь.
«Місяці» справа, «місяці» зліва, вгорі, внизу. Коли ракета стишує літ, здається, ніби «місяці» починають швидко мчати вперед, коли ракета набирає швидкості — «місяці» починають летіти повільніше. Ракета випереджає, — «місяці» відстають.