II. Демон нестримності
Я невиразно пригадую нашу подорож від Ленінграда до таємничого Кеца. Я був занадто схвильований своєю несподіваною подорожжю, збентежений власною поведінкою, пригнічений Тониною енергією. Тоня не хотіла втрачати жодного зайвого дня і сама склала маршрут подорожі, використавши всі сучасні засоби пересування, крім залізничного, як дуже повільного. Від Ленінграда до Москви ми летіли аеропланом. Десь у дорозі, — над Валдайською височиною, — нас добре потріпало.
— Тут завжди бовтанка, — сказав якийсь бувалий пасажир.
Я не зношу ні морської, ні повітряної хитавиці. Мені було дуже погано. Тоня дбайливо ходила коло мене. Відтоді, як ми вирушили в дорогу, вона дуже змінилась до мене, і змінилась на краще. Це тішило мене в тяжкі хвилини подорожі. Дедалі більше дивувався я цій дівчині. Скільки в ній різноманітності! Скільки жіночої ласки, піклування, скільки сил! Вона працювала перед подорожжю більше, ніж я, але на ній це зовсім не позначилось. В дорозі вона повеселішала, почала навіть наспівувати, — ще нове відкриття: у неї дуже приємний голос.
В Москві ми пересіли на напівреактивний стратоплан Ціолковського, що, як відомо, робить прямі рейси Москва-Ташкент.
Тоня була в захваті. Ще б пак! Ця машина летить з шаленою швидкістю. Три металеві сигари з’єднані боками, мають хвостове оперення і вкриті одним крилом. Такий зовнішній вигляд. Тоня в першу ж годину польоту докладно ознайомилась з будовою стратоплана і пояснювала її мені. В лівому боковому корпусі містяться пасажири і пілоти, в правому — пальне, в середньому — повітряний гвинт, стискувач повітря, двигун, холодильник. Літак іде силою повітряного гвинта і віддачею продуктів горіння. Тоня говорила ще про якісь цікаві для неї подробиці, але я слухав неуважно — новизна вражень гнітила мене. Пам’ятаю, — ми ввійшли в кабіну, яка герметично за нами закрилась, і посідали на м’які крісла. Літак побіг по рейках, набрав швидкості сто метрів на секунду і знявся в повітря. Ми летіли на страшенній висоті, можливо, за межами тропосфери, із швидкістю тисячі кілометрів на годину. І, кажуть, ця швидкість ще не крайня.
Не встиг я як слід розпакуватися, а ми вже залишили позаду межі РСФРР. За хмарами землі не було видно. Коли хмари почали рідшати, я побачив глибоко під нами сірувату поверхню. Вона здавалась заглибленою в центрі і піднятою біля обрію, ніби перекинута сіра парасоля.
— Киргизькі степи! — урочисто сказала Тоня.
Уже! Еге ж, така швидкість може задовольнити навіть нетерпіння Тоні.
Праворуч від нас блиснуло Аральське море. В кабіні говорили вже не про Москву, яку так недавно покинули, а про Ташкент, Андижан, Коканду.
Ташкента я так і не встиг оглянути. Ми спустились на аеродром, — моторошне враження! — і через хвилину вже мчали автомобілем на вокзал надшвидкісного реактивного поїзда того ж таки Ціолковською. Цей перший реактивний поїзд — Ташкент-Андижан — швидкістю не поступається перед стратопланом.
Я побачив довгої обтічної форми вагон без коліс. Дно вагона лежить на бетонному полотні, яке підвищується над ґрунтом. З обох боків вагон має закраїни, які заходять за боки полотна і надають стійкості на заокругленнях путі.
Повітря накачується під днище вагона і особливими щілинами проганяється назад. Отже, вагон лежить на тонісінькому шарі повітря. Тертя зведене до мінімуму. Рух досягається відкиданням назад повітряного струменя. Кажуть, цей вагон розвиває таку швидкість, що з розгону без мостів переплигує через невеликі річки. Це вже трюкацтво. Добре, коли переплигне і потрапить прямо на полотно. А коли вріжеться в протилежний берег?..
До Андижана ми проїхали з великим комфортом. Швидкість «їзди-польоту» була така велика, що я за вікнами не бачив ландшафту — все зливалося в жовтяво-сіруваті смуги. Тільки голубе небо здавалося звичайним, коли не вважати на те, що хмари бігли назад з неймовірною швидкістю. Навіть під час урагану я не бачив, щоб так швидко пливли хмари. Признаюсь, попри всю зручність цього нового способу сполучення, я не міг дочекатися кінця короткої подорожі. Коли ж під нами раптом блиснула річка, яку ми перескочили без мосту, я скрикнув і мимоволі підвівся. Пасажири засміялись, бачачи таку «відсталість і провінціальність».
А Тоня плескала в долоні і сміялась від захоплення.
— Оце мені подобається! Це швидкість, гідна нашої епохи! — повторювала вона.
Я тоскно заглядав у вікно: коли ж кінчиться це мутне миготіння…
В Андижані я вже не витримав: треба ж хоч трохи перепочити після всієї цієї надшвидкісної їзди. Але Тоня й слухати не хотіла про зупинку. Її охопив демон нестримності.