Капітан підійшов до Тюріна, торкнувся своїм скафандром до його скафандра і щось сказав. Капітан і механік махнули нам рукою і пішли у велику ракету. Тюрін запросив мене і Соколовського ввійти в наш автомобіль. Хоч в ньому і було досить тісно, та зате ми могли звільнитися від наших костюмів і розмовляти.
Порядкував усім Соколовський, вже знайомий з будовою маленької ракетки. Він засвітив світло, наповнив ракету киснем, затопив електричну піч.
Ракета всередині нагадувала закритий чотиримісцевий автомобіль. Однак, ці чотири місця, включаючи і місце «шофера», займали тільки передню третину ракети. Дві задніх третини були зайняті пальним, харчами і механізмами. В цю частину ракети вели вузенькі двері, в які ледве можна було пролізти.
Роздягнувшись, ми відчули, що в ракеті було досить холодно, хоч електрична піч уже й працювала. Тюрін накинув на себе хутряну курточку.
— Сильно простигла наша ракетка. Потерпіть, скоро нагріється, — сказав Соколовський.
— Я не розумію, — запищав Тюрін, — навіщо велика ракета спустилась на Місяць? Далеко економніше було б нам спуститися в нашій ракетці. Адже для того, щоб великій ракеті перебороти місячне притягання і піднятися з поверхні Місяця, потрібно буде значно більше пального, ніж для нашої маленької.
— А це для вас, спеціально для вас, професоре, — сміючись, відповів Соколовський. — Не ображайтесь, але ви в своїй обсерваторії обернулися зовсім на «кисіль». І хоч на Місяці вага менше, ніж на Землі, все-таки Пархоменко і Меллер побоювались за вас. От вас і залишили під охороною великої ракети.
— І зовсім даремно. Я почуваю себе чудово, — відповів Тюрін. Він глянув у вікно і сказав: — Ось уже й зоря займається.
— Зоря? — здивовано спитав я. — Яка ж на Місяці може бути зоря, коли тут немає атмосфери?
— Виявляється, може бути, — відповів Тюрін.
Він ніколи не був на Місяці, але, як астроном, знав місячні умови не гірше за земні.
Я подивився у маленьке вікно нашого екіпажа і побачив у далині кілька блискучих точок, що світилися, ніби розжарені куски металу.
Це були освітлені вранішнім сонцем вершини гір. Їх яскраве світло відбивалося на сусідніх вершинах, передаючись далі й далі, поступово слабнучи і створюючи своєрідний ефект місячної зорі. При її світлі я почав розрізняти в напівтіні гірські пасма, западини «морів», конусоподібні шпилі. Невидимі гори закривали собою частину зоряного неба, і в цих місцях в небі були чорні провали з химерними зубчастими краями.
— Скоро зійде сонце, — сказав я.
— Не так то вже й скоро, — озвався Тюрін. — На Землі, на екваторі воно сходить за дві хвилини, а тут його доведеться чекати цілу годину, поки весь сонячний диск не підніметься над обрієм. Адже доба на Місяці в тридцять разів довша, ніж на Землі.
— Ось про це я й забув. Ні, все-таки на Землі важко мати уявлення про те, що діється на Місяці…
Я, не відриваючись, дивився в вікно. Видовище було надзвичайне. Ніби хтось раптом запалював на гірських вершинах факели. Вони спалахували сліпучо. І скільки цих гірських вершин на Місяці! Проміння Сонця, якого ще не було видно, «зрізало» вершини на однаковій відстані від поверхні. І здавалося, ніби в «повітрі» раптом з’являлися гори з плескатою основою і химерними вершинами. Але в міру того, як цих палаючих гір ставало дедалі більше, вони вже не звисали на чорному фоні: їх «проекція» в темному просторі поступово ставала видимою. Тепер гори вже мали в своїй нижній частині попелясто-сріблястий колір, а далі — сліпучо-білий. Поступово освітлювались відбитим світлом і підошви гір. Розгоралась «місячна зоря».