Я був засліплений цим видовищем, але не міг відірвати очей. Мені хотілося скоріше побачити особливості в обрисах місячних гірських вершин. Але гори були майже такі самі, як і на Землі. Кажу, майже такі самі, бо дещо характерне я все-таки помітив: на деяких горах скелі звисали над проваллями, як величезні карнизи, і не падали. Тут вони важили легше, притягання було слабкіше.
Я помітив на місячних «полях» воронки — великі і малі, — ніби на полі бою. Деякі з них були не більші за ті, які залишає артилерійський снаряд, інші ж наближалися до розмірів кратера. Невже це сліди метеоритів, які впали на Місяць? Дуже можливо. Атмосфери на Місяці немає, отже немає й захисного вкриття від небесних залізних та кам’яних бомб, яке захищає Землю. Але ж тоді тут дуже небезпечно. Що, як така бомба-метеор на кількасот тонн вагою впаде на голову?
Я висловив свої побоювання Тюріну. Він подивився на мене з усмішкою.
— Частина воронок вулканічного походження, а частину, безперечно, могли утворити метеори. Ви боїтесь, що один з них може впасти вам на голову? Така можливість, звичайно, є, але теорія ймовірності говорить, що риск тут ненабагато більший, ніж на Землі.
— Ненабагато більший! — вигукнув я. — А скільки падає великих метеорів на Землю? За ними полюють, як за рідкістю. А тут — подивіться — вся поверхня порита ними.
— Це правда, — спокійно відповів Тюрін. — Але ви забуваєте про одне. Місяць уже давно позбавлений атмосфери. Існує він мільйони років. При чому, через те, що тут немає ні вітрів, ні дощів, сліди метеорів залишаються незмінними. І ці воронки — літопис його багатомільйонного життя. Якщо один великий метеор упаде на його поверхню раз за сторіччя — це добре. Невже ми будемо такими щасливцями, що саме тепер станеться це рідке явище, — падіння метеора? Я б не суперечив проти цього, звичайно, якщо метеор упаде не прямо на голову, а десь поблизу від мене.
— Ну, який ваш план дій? — спитав Соколовський.
Тюрін запропонував почати із загального огляду місячної поверхні.
— Скільки разів я любувався на цирк Клавіуса, на кратер Коперника! — казав він. — І я хочу бути першим астрономом, нога якого ступить на ці місця.
Соколовський же хотів одразу розпочати геологічне дослідження ґрунтів. Тим більше, що частина Місяця, яку видно з Землі, зараз не освітлена Сонцем, а тут уже настав «ранок».
— Ви помиляєтесь, — заперечив Тюрін. — Чи то пак, ви не зовсім точні. На Землі зараз бачать Місяць в його першій чверті. Ми можемо об’їхати по цьому «молодику», — по східному краю Місяця. Якщо ми запустимо ракету з швидкістю кілометрів двісті на годину, то за 45 годин проскачемо по всьому «молодику», від південного до північного його «ріжка». Ми спинимось тільки на Клавіусі і Копернику. Хто начальник експедиції, я чи ви? — вже гарячкував Тюрін.
Прогулянка по Місяцю мене зацікавила.
— Чому б нам і справді не подивитися на найбільший цирк і кратер Місяця? — сказав я. — Їх геологічна будова також має великий інтерес.
Геолог знизав плечима. На місячній поверхні, яку видно з Землі, Соколовський уже якось був. Та коли більшість за цю подорож…
— А ви не сходили на кратер? — спитав з опаскою Тюрін.
— Ні, ні, — засміявся Соколовський. — Нічия людська нога ще не ступала на нього. Ваша буде перша. Я був на «дні» Моря Достатку, і можу ствердити, що назва себе виправдує, якщо говорити про геологічні матеріали. Я зібрав там чудову колекцію.
— Це повинен був зробити астроном! — образившись, сказав Тюрін.
— Хто ж вам винен, — заперечив Соколовський. — Ви як заплутались у своєму павутинні в обсерваторії, так і не хотіли нікуди потикатись. Ну, нема чого гаяти часу. Їхати, так їхати!
Він сів на місце «шофера» і сказав:
— Але тільки дозвольте мені розвинути велику швидкість. На нашому авто ми можемо робити і тисячу і більше кілометрів за годину. Так уже й бути. Доставлю вас на Клавіус.
— І на Коперник. По дорозі ми оглянемо Карпати.! Вони лежать трохи на північ, але недалеко від Коперника.
— Єсть! — сказав Соколовський і натиснув важіль.
Наше ракетне авто здригнулось, пробігло деяку відстань на колесах і знялося вгору. Я побачив велику ракету, що лежала в долині, і подумав: як же ми будемо підійматися в ній з Місяця?
Раптом мене засліпив яскравий промінь світла. Примруживши очі, я подивився і побачив над гірською вершиною Сонце.
Воно стояло ще зовсім низько над обрієм. Це було вранішнє Сонце, але яке несхоже воно на земне! Атмосфера не рум’янила його, і воно було синювате, як завжди, на цьому чорному небі. Але світло його було сліпуче. Крізь скло вікна я одразу відчув його тепло.