Ракетка вже піднялась високо і тепер летіла над гірськими вершинами. Тюрін уважно оглядав обриси гір. Він забув навіть про поштовхи, що супроводили зміну швидкостей. Забув про свою філософію. Зараз він був тільки астрономом.
— Клавіус! Це він! Я вже бачу в ньому три невеликих кратери.
— Доставити прямо в цирк? — усміхаючись, спитав Соколовський.
— Так, в цирк. Ближче до кратера! — вигукнув Тюрін.
І раптом заспівав! Заспівав з радості. Для мене це було так несподівано, ніби я почув спів павука. Я вже казав, що у Тюріна був напрочуд тонкий голос, чого, на жаль, не можна сказати про його слух. В його співі не було ні витриманої тональності, ні мелодії. Соколовський лукаво зирнув на мене і тихо сказав:
— Нічого. Це «Місячна соната».
— Що? Про що це ви? — спитав Тюрін.
— Виглядаю місце для посадки, — відповів геолог.
— Місце для посадки! — вигукнув Тюрін. — Я думаю, тут його досить. Поперечник Клавіуса має двісті кілометрів.
Справді, місця для посадки було цілком досить. Третина віддалі між Ленінградом і Москвою! Цирк Клавіуса являв собою долину, оточену високим валом. Тюрін казав, що висота цього валу сім кілометрів. Це вище, ніж Альпи, — висота Кордильєрів. Судячи із зубчастої тіні, вал мав нерівні краї. Ця тінь була ще дуже довга. Три тіні від невеликих кратерів простягалися майже через увесь цирк.
— Найкращий час, щоб подорожувати по цирку, — сказав Тюрін. — Коли Сонце над головою, на Місяці нестерпно жарко. Ґрунт розпечений. Тепер же він тільки нагрівається.
— Нічого, витримаємо і місячний день. Наші костюми прекрасно захищають і від спеки, і від холоду, — сказав Соколовський. — Спускаємось. Тримайтеся міцніше, професоре!
Я теж ухопився за крісло, але попередження Соколовського було зайвим. Ракета майже нечутно стала на колеса, підстрибнула, пролетіла метрів з двадцять, знову впала, знову підстрибнула і, нарешті, побігла досить рівною поверхнею, підстрибуючи на горбках. Тюрін попросив під’їхати до центра трикутника, утвореного трьома кратерами.
В міру того, як ми наближались до кратерів, ґрунт ставав дедалі горбкуватіший. Нас кидало з боку на бік, але Тюрін терпів і ні разу не охнув.
— Мабуть, краще одним стрибком перенестися до місця, — сказав геолог. — А то, чого доброго, і колеса поламаємо.
В цю саму мить ми відчули поштовх, щось під нами крекнуло, і машина осіла на бік. Так боком вона і продовжувала їхати деякий час, аж поки Соколовський не припинив вибухів.
— Ну от, я так і знав! — сказав він з досадою. — Аварія. Доведеться виходити і лагодити пошкодження.
— У нас є запасні колеса. Полагодимо. Нічого! — сказав Тюрін. — В крайньому разі, пішки підемо. До кратерів залишилося всього з десяток кілометрів. Треба одягатись! — і він рвучко підвівся, витяг люльку і запалив. — Покурити перед дорогою. Незручність наших міжпланетних костюмів… курити не можна.
— Покурити! Ви б поснідали краще, — сказав Соколовський. — Пора вже.
Хоч як квапився Тюоін, але йому довелося скоритись. Ми нашвидку поснідали і тільки після цього вийшли з ракети. Соколовський хитав головою. Колесо було зовсім зіпсоване. Довелося ставити нове.
— Ну, ви робіть, що треба, а я побіжу, — сказав Тюрін.
І він побіг. Чи можна було сподіватись цього від такого «киселя»? От що значить наукова цікавість. Соколовський здивовано кивнув головою. Професор Тюрін застрибав велетенськими стрибками. Він переплигував через розколини в два метри завширшки і тільки більші розколини обминав. Половина його костюма, обернена до Сонця, яскраво блищала, а друга половина майже зникала в тіні. Здавалося, що по місячній поверхні мчить якась потвора, стрибаючи на правій нозі і вимахуючи правою рукою. Ліва рука і нога його тільки виблискували вузькою смужкою «молодиком» з освітленої частини, часом зовсім зникаючи. Постать Тюріна хутко зменшувалась в розмірах.
Ми лагодили колесо кілька хвилин. Коли все було готово, Соколовський запропонував мені піднятися на верхню відкриту площадку ракети, де стояв другий апарат керування. Сидіти на ракеті було цікавіше, ніж всередині. Я міг оглядати всі околиці. Праворуч вся поверхня Місяця вже була заллята яскравим сонячним промінням. Чорні тіні гір вкривали смугами освітлену Сонцем долину. На лівому від нас боці горіли тільки вершини, а основи гір поринали в місячному присмерку. Ця частина Місяця здається з Землі попелястого кольору. Гірські пасма були тут положистіші. Ми їхали понад самим краєм «молодика», себто лінією «термінатора», як казав Тюрін, — границею світла і тіні. Я подивився на західний горизонт. Надзвичайно ефектні були вершини найвищих гір, що ніби звисали над поверхнею. Соколовський легенько штовхнув мене рукою в бік і кивнув головою вперед. Я глянув. Перед нами була величезна розколина. Ми вже не раз перестрибували через розколини з розгону. Якщо розколина була занадто широка, — перелітали через неї. Мабуть, Соколовський попереджав мене перед стрибком, щоб я не впав. Я подивився на нього. Геолог притулив свій скафандр до мого і сказав: