А оце ось корали. Вони не в шість, а в десять разів більші від найбільших земних. І все-таки, форма їх нагадувала земні. Цілий ліс «оленячих» гіллястих рогів. Деякі корали зберегли навіть забарвлення. Одні були кольору слонової кістки, другі рожеві, інші зовсім червоні. Більшість червоних.
Так, значить, на Місяці існувало життя. Можливо, Тюрін має рацію, і нам пощастить знайти останки цього життя. Не мертві останки, а залишки — останніх представників тваринного і рослинного світу…
Маленький камінець пролетів повз мене і вдарився об кораловий кущ.
Це вернуло мене до дійсності. Я підвів голову вгору і побачив на краю розколини вогники. Мої супутники, мабуть, вже давно сигналізували мені, — кричати вони не могли, і Соколовський, — звичайно, це він, — кинув камінець, щоб привернути мою увагу. Треба було вертатись. Я почав мигати своїм ліхтарем, щоб сповістити товаришів, що помітив їхні сигнали. Потім похапцем почав збирати найцікавіші зразки у свою похідну торбу. На землі вони важили б не менше як шістдесят кілограмів. Значить, тут важать не більше як десять. Ця додаткова вага не дуже обтяжувала мене, і я швидко зійшов на поверхню. Тюрін уже нетерпляче махав рукою.
Мені довелось вислухати від астронома догану за самовільне відлучення, та коли я розповів йому про свою знахідку, він пом’якшав.
— Ви зробили велике відкриття. Вітаю! — сказав він. — Ми, звичайно, організуємо експедицію. Але зараз не будемо затримуватись. Вперед, вперед, і вже без ніяких затримок!
Але одну затримку ми все-таки мали. Ми були вже на краю океану. Перед нами підносились «берегові» скелі. Сонячне проміння вже освітлювало їх. Чудесне видовище! Соколовський мимохіть затримав машину.
Внизу скелі складалися з червонястих порфірів та базальтів найрізноманітніших і ніжних барв та відтінків. Ізумрудно-зелений, рожевий, сірий, синій, жовтий кольори… Чарівний східний килим, що міниться всіма кольорами радуги. Де-не-де виднілися білосніжні відроги, рожеві обеліски. Виходи величезних гірських кришталів виблискували сліпучим світлом. Кривавими краплями звисали червоні рубіни. Немов прозорі квіти, красувалися оранжеві гіацинти, криваво-червоні пірони, темні малахіти, фіолетові альмандини. Цілі гнізда сапфірів, ізумрудів, аметистів… Звідкись збоку, з гострого краю скелі бризнув цілий сніп яскравого райдужного проміння. Так блищати могли тільки діаманти. Геолог круто загальмував. Тюрін мало не впав. Машина спинилась. Соколовський, витягаючи на ходу з мішка геологічний молоток, вже стрибав до виблискуючих скель. Я пустився за ним. Не втерпів і Тюрін. Соколовського охопило «геологічне безумство». Це не була жадливість людини, яка побачила коштовності, а тільки жадливість вченого, який зустрів гніздо рідкісних копалин.
Соколовський бив молотком по діамантових брилах з несамовитістю рудокопа, що з-під обвалу пробиває собі шлях порятунку. Під градом ударів діаманти розліталися на всі боки райдужними бризками, падали на ґрунт, блищали навколо нього. Безумство — річ заразлива. Я і Тюрін підбирали діаманти, кидали одні, щоб ухопити кращі, набивали торби, вертіли в руках, повертаючи до сонця, підкидали в повітря. І все іскрилось, виблискувало навколо нас.
Місяцю, Місяцю! Із Землі ти здаєшся одноманітно сріблястого кольору. Але скільки сліпучих барв відкриваєш ти для того, хто ступив на твою поверхню!..
Згодом ми не раз зустрічали такі скарби. Дорогоцінне каміння, немов барвиста роса, виступало на скелях, горах, шпилях. Діаманти, ізумруди — найдорожчі на Землі камені — не рідкість на Місяці… Ми майже звикли до цього видовища. Але я ніколи не забуду «діамантової лихоманки», що охопила нас на березі Океану Бур…