— По дорозі можна спинятися і виміряти температуру, — казав він.
Але Соколовський вважав, що такий спуск дуже важкий і навіть рискований. До того ж, коли повільно спускатися, то це забере занадто багато пального.
— Краще ми спустимось на дно. А коли їхатимемо назад, можна буде разів два-три спинитися, якщо знайдемо підхожі площадки для ракети.
Соколовський був нашим капітаном, і Тюріну на цей раз довелося згодитись. Він тільки просив спускатися не дуже швидко, щоб ми могли оглянути геологічний склад схилу, — оскільки це можливо під час польоту.
Підживившись перед дорогою, ми почали спуск.
Ракета піднялася над чорною безоднею розколини і почала описувати півколо, щоб піти на зниження. Сонце стояло вже досить високо, освітлюючи схил на значну глибину. Протилежного боку розколини ще не було видно. На обрії, на темному фоні неба, з’явилися тільки освітлені вершини Тюріньєрів, як зубчаста смужка з обрізаним знизу краєм. Ракета нахилялась, ніби санки, що летять згори. Нам доводилось відкидатися назад, впиратися ногами. Тюрін клацав апаратом. Він попросив Соколовського триматися ближче краю розколини. Соколовський повернув ракету. Ми бачили чорні, майже рівні скелі. Іноді вони ніби наливалися синявою. Потім з’явилися червонясті, жовтуваті, зелені відтінки. Я пояснив це тим, що на глибині могла довше зберегтися атмосфера, і метали, а надто залізо, зазнавали більшого діяння кисню і оксидувалися, як на Землі. Згодом Тюрін і Соколовський потвердили моє припущення.
Раптом ми поринули в глибоку темряву. Ракета ввійшла в смугу тіні. Перехід був такий різкий, що в першу мить ми нічого не бачили. Ракета круто повернула праворуч. В темряві було ризиковано летіти поблизу розколини. Спалахнуло проміння прожекторів. Над нами сяяв освітлений Сонцем схил, внизу було абсолютно темно. Проміння прожектора, наче два вогняних щупальці, бігало в мороці, нічого не зустрічаючи. Минала хвилина за хвилиною, а ми все ще летіли в порожнечі. Якби не відсутність зірок по боках, можна було подумати, що ми несемося в безповітряному просторі. Коли ж кінчиться ця прірва?.. Аж ось проміння прожекторів упало на вершину гострої скелі. Соколовський притишив політ. Прожектори освітлювали гострі, довгасті, різко помітні гірські породи. З правого боку з’явилася стіна. Ми повернули ліворуч. Але й з лівого боку з’явилась така сама стіна. Тепер ми летіли у вузькому каньйоні. Треба було бути дуже обережним. Цілі гори гострих уламків нагромаджувалися справа, знизу і зліва. Сісти було неможливо. Ми летіли кілометр за кілометром, ущелина не розширялась.
— Здається, нам доведеться обмежитися цим оглядом і піднятися, — сказав Соколовський.
На ньому лежала відповідальність за цілість ракети і всіх нас, і він не хотів рискувати. Але Тюрін наполягав на тому, щоб ми летіли далі. Він навіть поклав руку на руку Соколовського, ніби забороняючи цим жестом повертати руль висоти.
Ми летіли, — годину, дві, три, — я вже не можу сказати точно.
Нарешті, ми побачили щось подібне до площадки. Правда, вона лежала досить похило, але на неї все-таки можна було сісти. Ракета спинилась у просторі і повільно знизилась. Стоп. Ракета стояла під кутом у тридцять градусів.
— Ну, от, — сказав Соколовський, — приставити вас сюди я приставив, але як ми піднімемось звідси, не знаю.
— Головне — досягли мети, — відповів Тюрін.
Тепер він більше ні про що не хотів думати. Він зіскочив з ракети, пролетів дугою і став на ноги. Від поштовху ще раз підстрибнув, не встояв на ногах, упав, але зразу ж схопився і почав несамовито трясти руками. Ударився? Ні. Виявляється, він розбив термометр. На щастя, у Соколовського був другий термометр. Тюрін почав виміряти температури ґрунту. На превелику його радість, термометр показував 150 холоду. Не дуже висока температура, але все-таки гіпотеза ніби виправдувалась.
А геолог уже відбивав молотком куски породи. Він працював з таким завзяттям, що з-під молотка летіли іскри, але жоден кусок не відлітав вбік. Нарешті, втомлений роботою, він випростався і, притулившись до мене скафандром, сказав:
— Чистий залізняк! Чого треба було й сподіватися. Доведеться обмежитись готовими уламками, — він почав бродити по площадці, шукаючи зразків.
Тюрін стрибав з місця на місце, — виміряв температуру. Я глянув угору. Видно було зірки, Молочний Шлях, яскраво розцвічені різнобарвними іскрами, осяяні краї розколин. Потім я перевів погляд в напрямі проміння прожектора. І мені здалося, що біля невеликої бокової розколини це проміння неначе коливається. Що це, обман зору? Я пішов до розколини і побачив, що з неї виходить ледве помітний струмінь пари або газу. Щоб перевірити себе, я взяв жменю попелу і кинув. Попіл відлетів у бік. Це ставало цікавим. Я знайшов звислий над краєм скелі камінь і скинув його, щоб, струснувши ґрунт, привернути увагу моїх супутників і покликати їх до себе. Камінь полетів униз — у безодню. Я чекав його падіння, але минуло не менше як десять секунд перше, ніж я відчув легенький струс ґрунту. Потім я відчув другий, третій, четвертий струси, — щораз сильніші. Я не міг зрозуміти, в чім річ. Деякі удари були такі сильні, що вібрація ґрунту передавалася всьому тілу. І раптом я побачив, як величезна брила пролетіла повз мене. Попавши в смугу світла, вона блиснула, немов метеорит, і зникла в темній безодні. Земля стугоніла й тремтіла. Я зрозумів, що зробив. Сталося те, що буває із горах, коли падіння невеличкого камінця спричиняє страшні гірські обвали. Звідусіль неслося каміння — цілі уламки скель, дрібні камінці розбитих вище гострих скель… Камінний водопад… Камені скакали, стрибали з боку в бік, як гумові м’ячі, стикалися, викрешуючи іскри… Якби ми були на Землі, ми чули б гуркіт, гарматну канонаду, безконечно відбивану гірською луною. Але ж тут, у безповітряному просторі була абсолютна тиша. Звук, вірніше, вібрація ґрунту, передавався тільки через ноги. І ця зловісна тиша справляла ще гнітючіші враження, ніж удари грому. Це була зрадлива тиша. На Землі, прислухаючись до того, як посилюється звук, можна уникнути небезпеки. Тут же каміння нічим не давало про себе знати, крім струсів ґрунту. А через те, що ґрунт тремтів тепер безперестань, неможливо було вгадати, куди тікати, звідки чекати нападу. Я стояв нерухомо, смертельно наляканий, приголомшений, серед могильної тиші. Мабуть, я так і загинув би, якби не побачив Соколовського, який махав мені руками. Я побіг до ракети. Так, звичайно, тільки ракета могла врятувати нас.