Я розповів Тюріну і Соколовському про те, як знайшов місячний «гейзер», і признався, що винен у гірських обвалах, які мало нас не погубили. Іншим часом Тюрін, мабуть, вилаяв би мене за необережність і за незнання фізичних законів, які існують на Місяці. Але він так зацікавився гейзером, що навіть не згадав про мій вчинок.
— Та це ж величезне відкриття! — вигукнув він. — Я завжди доводив, завжди стояв на такій точці зору, що Місяць не така вже мертва планета, за яку її вважають. Хоча б найменші залишки газів, атмосфери, — будь-якого складу, — на ній повинні залишитися. Це, мабуть, виходи сірчаної пари. Десь у товщі Місяця ще залишилась гаряча магма. Останнє жевріюче вугілля великої пожежі. На глибині величезної розколини, яка, певно, проходить всередину не менше як на чверть місячного радіуса, пара знайшла собі вихід. І ми не взяли її на пробу. Треба зробити це будь-що-будь. Це буде світова сенсація. Гейзер Артем’єва! Не заперечуйте. Ви маєте на це всі права. Летімо зараз же.
І він уже стрибнув до ракети, але Соколовський заперечливо похитав головою.
— На сьогодні з нас досить, — сказав він. — Треба відпочити.
— Що значить «на сьогодні»? — заперечив Тюрін. — День на Місяці триває тридцять земних днів. То ви тридцять днів не зрушите з місця?
— Зрушу, — примирливо відповів Соколовський. — А якби ви сиділи біля руля, коли ми вилітали з цієї бісової щілини, то зрозуміли б мене і говорили б інакше.
Тюрін подивився на втомлене обличчя Соколовського і замовк.
Ми вирішили поновити запас кисню в скафандрах і розійтися в різні сторони, не віддаляючись, однак, дуже один від одного.
Я пішов до найближчої ущелини, яка зацікавила мене своїм виглядом. Скелі були забарвлені у червонясті й рожеві тони. На цьому фоні яскраво вирізнялися густо-зелені плями неправильної форми, очевидно, прошарки іншої породи. Створювалось дуже красиве сполучення барв. Я підійшов ближче і поступово заглибився в каньйон. Одна стіна була яскраво освітлена Сонцем, на другій сонячне проміння проходило в скісному напрямі, залишаючи внизу темний гострий кут. Але відбите світло добре освітлювало і тіньову частину.
У мене був чудовий настрій. Свіжий кисень вливався в легені п’янким струменем. В усіх членах надзвичайна легкість. Мені часом здавалося, що я сплю. Захоплюючий, чудесний сон! Я йду по Місяцю. Можу торкатися до місячних скель, підкидати вгору «кусочки Місяця». Я навіть заспівав якусь пісню, що рідко зо мною трапляється. Обабіч простягалися бокові розколини-каньйони. В одному з них виблискував «водопад» навіки застиглих самоцвітів. Вони притягли мою увагу і я звернув праворуч. Потім звертав ще і ще раз. В місячних горах значно більше глибоких розколин, ніж у земних. Це цілий лабіринт каньйонів. В них легко заблудити. Але я старався запам’ятати дорогу. І всюди ці зелені плями. В затінку вони мали рудий, майже чорний колір, у напівзатінку — яскраво-бурий, на освітлених місцях — яскраво-зелений. Дивна зміна забарвлення, беручи на увагу, що на Місяці немає атмосфери, яка може змінювати відтінки кольорів. Я підійшов до однієї зеленої плями і придивився. Ні, це не вихід гірської породи. Пляма була опукла і з вигляду здавалась м’якою, як повсть. Розмірковуючи над цим, я сів на камінь, не зводячи очей з плями.
І нараз мені здалося, що пляма трохи пересунулася з місця від тіньової смуги в напрямі до світла. Обман зору! Я занадто напружено дивився на пляму. Але я зацікавився і почав стежити, зробивши в думці позначку на складці гірської породи. Через кілька хвилин я вже не мав сумніву — пляма зсунулася з місця. Її край перейшов у тіньову рису і почав зеленіти на моїх очах.
Що ж, нарешті, являють собою ці рухомі плями?.. Я схопився і підбіг до стіни. Учепившись за гострий виступ скелі, дотягнувся до найближчої і відірвав м’який, ніби повсть, клапоть. Він складався з дрібних ниток ялиноподібної форми. Рослини! Авжеж, це рослини! Місячний мох. Оце так відкриття! Тюрін мав рацію: на Місяці знайдеться робота і для біолога. Я відірвав другий клапоть — від бурої плями. Цей клапоть був зовсім сухий. Повернув його і побачив білясті «горішки» з подушечками-ссальцями.
Біологічна загадка. З вигляду цю рослину можна скоріше віднести до мохів. Але ці ссальця? «Корененіжки»? Рослина, яка може пересуватись, щоб іти за сонячним промінням… Її зелений колір залежить, звичайно, від хлорофілу. А дихання? Волога? Звідки вона її бере?.. Мені пригадались розмови на Кеці про небесні камені, з яких можна добувати і кисень, і воду. Ясна річ, в цих каменях є у зв’язаному вигляді кисень і водень, — елементи, що входять до складу повітря і води. А чом би й ні?.. Хіба земні рослини не є чудесними «фабриками» із надзвичайно складним хемічним виробництвом? І хіба наші земні рослини, як от, наприклад, «Ієрихонська троянда», не мають здатності завмирати від спеки та відсутності вологи і знову відживати, зеленіти, бувши поставлені в воду? Місячної холодної ночі ці рослини сплять, а при світлі Сонця «хемічна фабрика» починає працювати, виробляючи все, що потрібно для життя. Рух? Але й земні рослини не зовсім позбавлені його. Пристосовуваність же організму безмежна.