Або взяти собаку Джипсі. Я покажу вам його. Той зовсім надзвичайний. У нього відросли довгі тонкі пальці, а між пальців — перетинки. Прямо, як у кажана. І він уже може літати. Хвіст довгий і пухнастий. Товаришу Артем’єв, таких звірів ніколи на Землі не було, навіть у минулі геологічні періоди. Моторошно… Особливо цей Джипсі. Боюсь я його.
— Чому? Він дуже злий?
— Ні, не те. На вигляд ласкавий собака. Тільки очі. Боюсь я його очей. І потім — він усе розуміє. Ну, геть усе. Не буває таких очей у тварин. Людські очі, а це, згодьтеся, моторошно. Що він думає, хотів би я знати. Та ось, я зараз… Джипсі! Джипсі!..
Звідкись долетіло собаче гавкання. І раптом я побачив у повітрі страховище. Воно махало ногами, як собака під час найшвидшого бігу, але наближалось повільно. Фалеєв перебільшив: перетинки були не такі великі, як у кажана. Однак і цих невеликих перетинок було досить, щоб штовхати тіло вперед, відкидаючи повітря. На зріст собака був трохи більший від бульдога. Морда зовсім безволоса, коротка, майже плоска, нижня щелепа недорозвинена. Це було щось середнє між мордою собачою, мавпячою і обличчям людини. Справді, моторошний вигляд. Коли ж він підлетів зовсім близько і глянув мені в очі, я мимоволі здригнувся. В цьому Фалеєв не перебільшив: у Джипсі були великі, зовсім людські карі очі, трохи сумні і розумні. Джипсі махнув довгим пухнастим хвостом, повернув своє тіло і вхопився кінцями пальців без кігтів за край перегородки. На його тілі була дуже рідка шерсть каштанового кольору. Тільки хвіст пухнастий, як в ангорських кішок. Джипсі перевів очі з мене на Фалеєва. В очах було запитання. Фалеєв був якийсь збентежений. Ніби він мав діло не з собакою, а з малознайомою людиною, з якою не знає, як поводитись.
Ці людські очі на собачому «обличчі» справді були страшні. Фалеєв мав рацію. Я сам відчув збентеження.
— Ось, познайомся, Джипсі, — зніяковіло сказав Фалеєв, відводячи свої очі від уважних очей собаки. — Наш новий товариш Артем’єв.
Я думав, що Фалеєв звертається до собаки з такими словами жартома, як деякі аматори собак, і вже був зробив рух рукою, щоб погладити собаку по його лисій голові. Яке ж було моє здивовання, коли собака, у відповідь на слова Фалеєва кивнув мені головою і простягнув лапу. Я був такий вражений, що моя простягнута рука застигла на мить у повітрі. І, замість того, щоб погладити Джипсі по голові, як звичайного собаку, я, переборовши себе, ввічливо потиснув теплу безволосу лапу, хоч рукопотиски на Кеці й були скасовані.
— Доброго здоров’я, Джипсі! — сказав я, і собака знову кивнув лисою головою.
— Щенята Діани нагодовані? — спитав Фалеєв.
Собака заперечливо похитав головою.
— Чому? — Джипсі пожував губами і мотнув головою. Фалеєв зрозумів. — Соски з молоком не принесено? — Джипсі кивнув головою вниз. — Ну, лети натисни сьому кнопку. Виклич Олю і піджени її.
Собака кивнув головою, ще раз глянув на мене допитливим поглядом і полетів назад. Я відчув, що серце у мене забилося частіше.
— Бачили? — тихо спитав Фалеєв. — Усе розуміє. Тільки говорити не може. Мовного апарату не придбав. Доводиться розмовляти за системою запитань — відповідей. Зате в розвиткові мозку колосальний стрибок. Адже в нього майже людський мозок. Справді, моторошно з таким собакою. Я стараюсь з ним ладити. Мене ніби любить, а от Крамера чомусь ненавидить. Побачить, сердито гляне і летить від нього. Він сам, видно, мучиться, що говорити не може. Намагається гавканням та гримасами розмовляти. Тут уже мені доводиться його собачу мову вивчати.
В глибині лабораторії почувся уривчастий гавкіт.
— Ось, бачите, отак він мене кличе. Щось там негаразд. Летімо до нього!
До гавкання Джипсі приєдналось щеняче верещання. Ми швидко помчали по лабораторії.
П’ятипале щеня з перетинками між пальців просунуло один палець у сітку і не могло витягнути. Воно одчайдушно вищало і дивилось на нас поглядом дитини. Джипсі метушився навколо, намагаючись своїми довгими пальцями витягнути лапу щеняти, але це не вдавалось. Ми прийшли на допомогу і спільними зусиллями витягли палець.
— Це не діло. Для щеняти треба замінити сітку брезентовими стінками, — сказав Фалеєв. Джипсі заперечливо похитав головою. — Ти не згоден? — спитав Фалеєв — Чому? — Джипсі нервово загавкав. — От і зрозумійте його. І він нервується, і я теж. Погано без мови.
— Чи не тому, що брезент буде мокрий і брудний?
— Ні, — відповів Фалеєв. — У нас підв’язують тваринам мішечки, куди йдуть усі виділення. Тваринам спочатку це заважає, але потім вони звикають. Тут щось інше. Подумаємо.