Як видно, людині важко визначити самій, в чому її головна цінність…
Високу оцінку дістала і робота аеролога Кістенка, геолога Соколовського, «видатного винахідника і експериментатора товаришки Герасимової», згадано було і мої скромні праці, як мені здається, надміру оцінені.
— …Справжнім героєм-завойовником небесних просторів виявив себе товариш Євгеньєв… — сказав Пархоменко і почав аплодувати комусь позад себе.
Євгеньєв! Чорнобородий! Я витягав шию, щоб переконатися в його присутності, але герой ховався. Він не вийшов навіть на оплески.
— Він, товариші, занадто скромний, — сказав Пархоменко. — Але ми примусимо його зробити доповідь про свої надзвичайні пригоди на поясі астероїдів. Начальник експедиції мусить перед нами звітувати.
І він, нарешті, з’явився в кільці. Я одразу пізнав його.
— А ти б пізнала? — спитав я Тоню. Я вже перейшов на «ти» остаточно.
Тоня посміхнулась:
— Серед безбородих — пізнала б, але серед таких же бородатих, як він, навряд чи. Я ж тільки мигцем бачила його, коли він їхав на аеродром.
Євгеньєв заговорив. При перших же його словах Тоня раптом зблідла.
— Що з тобою?
— Та це ж Палій! Його голос… Але як він змінився! Палій-Євгеньєв… Нічого не розумію…
Я, мабуть, зблід не менше, ніж Тоня, так схвилювала мене ця новина і блідість Тоні.
— Як тільки він закінчить промову, ходімо до нього! — сказала вона мені рішучим тоном.
— Може, тобі зручніше самій? Адже багато про що треба вам поговорити.
— У нас немає таємниць, — відповіла Тоня. — Так краще. Ходімо!
І як тільки овації вщухли і чорнобородий відійшов від «столу», Тоня рушила вперед, а я за нею. Урочиста частина засідання закінчувалась.
«Рій мух» заворушився. Грав оркестр. Всі співали хором «Зоряний гімн». Починався карнавал квітів.
На превелику силу протовпилися ми через юрбу. І ось, нарешті, ми біля таємничого Палія. Він уже побачив Тоню і, усміхаючись, крикнув їй:
— Тоню! І товариш Артем’єв? Здорові були!
— Ходімо куди-небудь в затишний куток. Мені треба з тобою поговорити, — сказала Тоня і вхопила букет запашних фіалок, що плавав у повітрі.
— І мені теж, — відповів Палій.
Ми полетіли в куток залу, але всюди було занадто шумно. Молодь перекидалась букетами троянд, конвалій, гіацинтів, айстр… Тоня запропонувала перейти в бібліотеку: «Там, мабуть, зараз нікого немає».
Палій-Євгеньєв у чудовому настрої. Він запросив нас «сідати» на стільці, хоч вони зовсім не підтримували нас. Сам він зробив це з надзвичайною швидкістю й спритністю, — підставив під себе стільця, що плавав у повітрі, і, придержуючи ногами, «сів». Ми наслідували його приклад, хоч і не з такою спритністю. Тоня повернулась набік, — Палій поставив її стільця поряд з собою. Я висів догори ногами відносно них, але не хотів змінювати своєї постави, щоб не викликати сміху Палія незграбним рухом.
— Так оригінальніше, — сказав я.
Якийсь час ми мовчали. Незважаючи на всю зовнішню веселість, Палій хвилювався. Тоня навіть не приховувала свого хвилювання. Що ж до мене, то моє становище було найгірше. Справді-бо, я охоче полетів би в зал, хоч як хотілося мені послухати, про що вони будуть говорити. Я відчув себе ще гірше, коли Палій, кивнувши на мене головою, спитав Тоню:
— Товариш Артем’єв твій наречений?..
Мені здалося, що я падаю. Але, на щастя, тут люди не падають, коли навіть умлівають. Що відповість Тоня?.. Я напружено дивився на неї.
— Так, — відповіла вона, не вагаючись.
Я зітхнув з полегкістю і відчув себе твердіше на «повітряному» стільці.
— Я не помилився, — сказав тихо Палій, і в його голосі ніби забринів сум.
Отже, і я не помилився, гадаючи, що у них щось було, крім наукового інтересу.
— Я дуже винен перед тобою, Тоню… — сказав Палій. Тоня ствердливо кивнула головою. Потім Палій глянув на мене і сказав: — Ми товариші, а з товаришами можна говорити цілком одверто. Я кохав тебе, Тоню. Ти це знала?..
Тоня трохи похилила голову і відповіла:
— Ні.
— Вірю. Я добре вмів приховувати свої почуття. А ти як до мене ставилась?
— Для мене ти був другом і товаришем по роботі.
Тепер Палій кивнув головою.
— І в цьому я не помилився. В той час твоє серце ще спало для кохання. Ти захоплювалась нашою роботою. А я мучився, сильно мучився. І в той час, — пригадуєш? — з радістю прийняв пропозицію їхати на Далекий Схід. Мені здавалося, що коли мене не буде біля тебе, твоє кохання прокинеться…
— Я була дуже засмучена тим, що наша робота припинилась на найцікавішому місці. Всі записи провадив ти. У тебе залишились формули. Без них я не могла йти далі…