Джезказгані, Каргополі, Шелуті, Вятлазі, у холодній або спекотній самотності...
Я скажу так: “Порівняно з Едіт Береш, ти завжди, залишишся субреткою, маленька нездаро! ” ...Ні, не слухай мене, дівчинко, що принесла каву, люльку і тютюн, зовсім не це я скажу. І зовсім не так я думала, коли надсилала ті кляті квіти, чи виварювала червивих курей у відрі з брудною озерною водою в Каргополі. Я зараз скажу тобі правду. Я думала: жінка, яка буде після мене – то буде найкраща жінка в його житті! Я була певна цього. І саме це не давало мені спокою! Нарешті я змогла сказати правду. Змогла сформулювати її у своїй сивій голові через стільки років. Ось така логіка... Ти питаєш, хто такий Лебідь? О, я ненавиділа це прізвисько, хоча він ним пишався. Історія схожа на будь-яку іншу в ті роки. Вона не заслуговує на твою увагу – ту напружену увагу, з якою ти дивишся на мене. Що ти хочеш розгледіти? Все одно нічого не побачиш крізь флер часу. Я б могла показати свої фото – і ти б усе зрозуміла без слів, але я навмисне їх знищила. Від Едіт Береш не залишиться нічого, хіба старі зіпсовані кінострічки, що лежать на полицях збанкрутілих кіностудій. Він, мій чоловік, був відомим драматургом. Подивись, який він гарний із цим моноклем, з хметеликом... Справжній аристократ, хоча народився ^есь під Бояркою. Головне, він умів писати так, що його розуміли всі: інтелігенція вловлювала підтексти, пласкоголові – все сприймали за чисту монету. Його любили і ті, й інші. Перші виносили його з театру на руках, другі – споювали і лізли з поцілунками. От, мабуть, під час таких поцілунків він і почув те, чого так боявся! Йому ніжно протуркотіли, що у мене погане, нетутешнє псевдо, темне минуле і занадто великий гонор, що я мала спілкування з жінкою легкої поведінки французького походження на ім’я Коко Шанель, що я й сама є такою жінкою. Він розповідав про це і плакав. Він був розгублений, як дитина. Він дивився такими очима, ніби на його потилицю вже тисло дуло револьвера. І тільки я могла відвести це дуло! Розумієш, він був зовсім не пристосований до життя, а коли щось траплялося, втискався в мене, як маленьке австралійське кенгуреня втискається в сумку своєї матері. Я мала звільнити його від страху. Я відривала його від себе, як плющ, котрий міцно вріс у всі мої судини. Все – з кров’ю! Але інакше не могло бути. Я відпустила його, ми розлучилися... Була певна, що згодом все владнається, про нас забудуть. А ще я знала, що він мене шалено кохає... Він залишився на свободі, а за мною невдовзі приїхав “чорний ворон”. Звичайна історія. Бували й гірші. Незабаром він одружився... На жінці, яка була краща від мене! Інакше я нічим не могла пояснити цього вчинку. – Вона не краща за вас, Едіт! Дівчина промовила це так упевнено. І повторила тричі, ніби я і справді була глухою. Але я втомилася від розмови, від спогадів. Я втомлююсь говорити. Я натякнула, що хочу побути на самоті. ...Тепер вечір, і я палю свою нову люлечку. Я більше нічого не хочу згадувати. Навпроти мене у віконному склі відбиваються два силуети – дві дівчинки в холодному дортуарі, що обнялися і плачуть під зливою зимового місячного світла. Одна з них – гірша за всіх, одна з них – грішниця. Тому що не хоче, щоб хтось у цьому світі страждав через неї. Дивно, дивно, Борисе...