посередині:
– Тут... Він зупинився й уткнувся обличчям у її шию, завмер, не знаючи, що зробити, аби не налякати, не відштовхнути її від себе. Важко дихаючи в її комір, боявся навіть поворухнутися. – І тут... – почув знову. Вона взяла його руку й поклала собі трохи нижче живота. Він нічого не сказав, але знову почав цілу- вати п обличчя, опускаючись вниз – до шиї, до гострих ключиць, до грудей, поволі розстібаючи куртку. Потім опустився перед нею на коліна і обережно потягнув вниз блискавку джинсів. Вона розкинула руки і вп’ялася в стіну – так, що на білому вапні відбилися сліди її нігтів. Її відхилене назад обличчя в місячному сяйві було зовсім білим, як у статуї... ...Посеред цього цікавого місця досить недоречно мусить з’явитися автор. Власне, у цьому немає нічого дивного – це як рекламна пауза під час найгострішої сцени в бойовику. Все брутально уривається, у мистецький процес втручаються гроші, й життя екранних героїв нагло зупиняється на п’ять хвилин. Але в нашому випадку автор чудово розуміє, що не заробляє, а лише втрачає свої мізерні очки, котрі набрав на початку розділу. Еротичні сцени авторові категорично не вдаються! Можливо, тому, що нині псевдое- ротизмом просякнуте все, що має візуальний чи словесний вплив на споживачів субкуль- тури. Слова, від яких раніше цнотливі радянські батьки рятували рожеві вушка своїх нащадків, тепер вживають навіть знані письменники – у віршах і прозі. Можливо, таким чином вони приєднуються до моди й молоді. Тому автор не хоче наслідувати загальну тенденцію... Все одно Уельбеком йому не стати. Той – досить..нещасна людина, котра несе тягар своїх дитячих комплексів, замкненості та скутості, компенсуючи вселенську самотність досить сумними сексуальними візіями. А що робити послідовникам? Заробляти собі очки у певної читацької аудиторії змалюванням фізіологічних процесів?.. Саме тому не будемо висмикувати й найменшого лаврового листка з вінка мсьє Міше- ля, краще покладемося на фантазію і досвід тих, хто хоч одного разу... стояв біля зацукрованих дерев, втиснувшись у білу вапняну стіну, розіп’ятий жаром і холодом, у тиші, яка буває тільки зимової засніженої ночі, у тиші, що водночас нагадує маленьку смерть і солодке воскресіння... – Ти залишишся? – запитав він, закутуючи її з такою ж обережністю, з якою вивільняв з-під нашарування гачечків і блискавок. – Ні. – Чому? – Потім ти захочеш, щоб я готувґла тобі сніданки, прала шкарпетки, вечорами виглядала у вікно і... і не носила коротких спідниць або червоних окулярів... – Ніколи цього не буде! – Ніколи не кажи “ніколи”! – усхміхнула- ся Стефка. – Я тебе люблю. – Це найгірше з усього, що я сьогодні почула! – Менше з тим, це так! Не хочеш залишатися – я тебе відвезу. Як скажеш. Зрештою, я тебе розумію. Всі чоловіки – покидьки... – Я цього не сказала. Але якщо це так, то... – Стефка замислилася, – ...не можна вимагати від іншої людини жити за тими канонами, за якими сам не живеш! Не можна встановлювати їх для іншого. Так не буває. Якщо Ісус казав: “Не вбий, не вкради, не перелюбствуй! ” – це означає, що він сам цього не робив. Але якщо хтось так робить – не треба вимагати праведності від ближнього. – Ти зараз говориш не зі мною... – сумно промовив він. – Вибач, – схаменулася Стефка. – Мені добре з тобою. Правда. Він зітхнув. Йому знову шалено закортіло цілувати її бліде обличчя. Але мить, коли він міг перетворити її на віск, проминула. Вона стояла перед ним застібнута на всі “удзики, несмішлива й різка, як завжди. – Що ж, ходімо до машини, – сказав він і не зміг утриматися: – А може, все-таки поїдемо до мене? Я зроблю вечерю. Я вмію смачно готувати... Хочу, щоби ти їла. Хоч трохи. – Ні. Не ображайся. Нехай це буде ось так, – вона обвела рукою подвір’я хати, на яке потрапила випадково в пошуках чаші Грааля для старого оперного співака на прізвисько Пергюнт Альфред. – І тільки так: у саду, в лісі, в пустелі, на березі моря. Якщо хочеш – в під’їзді, в ліфті, на більярдному столі, на верхній полиці потяга, на останньому ряду в кінотеатрі, у вбиральні ресторану, на американських гірках, у повітрі... – І під водою? – І під водою! – І на верхівці сосни? – Авжеж! – І посеред Майдану Незалежності? – Супер!!! – Слава звірям, рибам та комахам! – Навіки слава! – вона вже не могла стримати сміху. – Відтепер мовчатиму, але знай: я тебе люблю. У ліфті, у під’їзді, в короткій спідниці, у шкіряних шортах із батогом, у червоних окулярах, у паранджі, в пустелі, в лісі, в морі, в повітрі, на слонах та черепахах. Амінь! А тепер сідай в авто. Я заскочу попрощаюсь із мамою – і рушаймо! ...Вони їхали засніженою трасою. Передмістя вже спало, поглинуте тишею й посріблене місяцем. Стефка поглянула на Будинок, на його темні вікна. Парк перед ним видавався дивовижно казковим. Вона була впевнена, що на цей парк і цю ніч дивиться зі свого вікна Едіт Береш... І у Стефки виникла божевільна думка: на Різдво вивести стару актрису в ці зимові декорації.