другий і сягає в нагрудну кишеню свого розкішного макінтоша, дістає червону книжечку й розкриває її перед Олю- синими очима. – Спочатку познайомимось. Читайте.
Олюся читає їм я, прізвище, а потім 11 охоплює тривога і захват, адже внизу написано професію: режисер.
– Тепер показуй ти, – говорить він своєму товаришеві й додає: – хоча, певен, панночка тебе знає й без того!
– Не перебільшуй! – морщиться той і дістає синю книжечку.
– Ой! – виривається в Олюсі. – Звичайно ж, знаю. Ви у нас у школі минулої весни виступали зі своєю новою п’єсою! Ми її навіть ставили в шкільному театрі! Я вас не впізнала одразу...
– Ну от, бачте, ми не злодії і вас не з’їмо! – радіє режисер. – Отже, маємо до вас пропозицію...
– Може, обговоримо все це в більш затишному місці? – каже драматург, киваючи на найближчий ресторан.
На Олюсині щоки повільно й підступно наповзає рум’янець. Такого з нею ще не було! Піти з двома чоловіками до ресторану – та ще з якими! І щоби пихатий швейцар у форменому картузі із золотою смужкою відчинив перед тобою двері! Ого!!!
– Ви не проти? – питає драматург.
Олюся дивиться в темні очі і майже непритомніє від його погляду. Вона може тільки кивнути головою. Слів немає. Дихання немає. Тільки серце тріпоче, як упіймана пташка.
Вони пропускають її вперед. Олюся спиною відчуває їхні погляди – на своїх стегнах, на ногах, спині та потилиці.
– Гарний типаж... – чує вона тихий голос режисера. – Те, що ми шукали...
– Побачимо... – шепоче у відповідь драматург і голосно додає, помітивши, що Олюся дослухається до їхнього шепоту. – Ви справді нас не бійтеся! Ми божевільні люди, але божевільні на ґрунті мистецтва. Збираємося знімати кіно, а героїню так і не знайшли...
– Вже знайшли! – підморгує Олюсі, а заодно й товаришеві, режисер. – Нема куди відтягувати – треба працювати!
Офіціант проводжає трійцю до столика в окремому затишному кутку, повитому квітами, чемно схилившись, приймає замовлення. Олюся відмовляється від усього, згоджується на шоколадку та келишок шампанського.
– Що ж, правильно, ми ж не їсти сюди прийшли, – каже режисер. – Пообідаємо, друже, пізніше. А поки що з’ясуємо наші шанси.
І він розповідає Олюсі про кіно. Олюся відчайдушно, майже залпом, п’є шампанське під темним поглядом драматурга. І одразу хмеліє. Хмеліє вперше в житті. Власне, і п’є вперше... Голос режисера віддаляється, очі драматурга наближаються, ресторанна зала розширюється, все – крутиться. Олюся облизує губи. Драматург сміється.
– Ну, то що? – запитує режисер. – Домовились? Якщо так, то прошу завтра – до кіностудії, годину на одинадцяту. Зробимо проби.
– Домовилися! – сміливо каже Олюся і ще сміливіше додає: – Моя улюблена актриса – Віра Холодна! Я дивилася всі фільми з її участю.
– Ви будете кращою! – усміхається режисер. – Отже, завтра вранці – ви у нас. А до речі, ви навчаєтеся чи працюєте?
– Я йшла здавати документи до університету... – згадує Олюся й раптохм заливається сміхом – розкутим і відверто-жіночим: – Боже, яка нісенітниця! Я ж увесь час мріяла бути актрисою!!!
– По-нашому!!! – радісно виголошує режисер і наливає ще келишок...
Потім вона розуміє, що треба встати й піти. Але шампанське й передчуття нового життя – того, в якому вже не буде місця батьковим зауваженням, – ніби приковує її до стільця. Усе вирішено! Олюся оглядає залу: в обідню перерву тут зібралася багато людей. І її до кісток проймає несподівана, божевільна думка: зовсім скоро всі вони впізнаватимуть її! Режисер із драматургом про щось говорять поміж собою. А потім режисер б’є себе по чолу розкритою долонею:
– Господи, красуне, ми не з’ясували головного: як вас звати?
Олюся називає себе і обидва якось дивно перезираються.
– Ольга Яківна? Сніжко?! – перепитує режисер. – А це не ваш тато...
– Мій! – виклично каже Олюся. – А яке це має значення?!!
– Ну... Можливо, він буде проти... Я не можу ризикувати...
– Я сама вирішую свою долю! – сміливо каже Олюся. – Можете цим не перейматися!
– Але- таке відоме ім’я...
– А ми придумаємо псевдонім! – весело каже драматург. – Ви не проти?
Звичайно ж, Олюся не проти. Псевдонім – це по-справжньому, у цьому є щось романтичне й незалежне.
– Який? – питає вона, покладаючись на волю темних очей. Він дивиться на неї довго- довго...
– Ніжна тендітна пані... – промовляє він, – біла панна... “О, панно Інно, панно Інно...”
– Інна? – розчаровано стинає плечима Олюся.
– Ні, ні... Це так, згадалося... Вам треба щось ніжне, як пух...
– Ніжна? – підказує режисер.
– Це занадто! А якщо – “Ніжина”? Дуже близько від ніжності і... справжнього прізвища.
– Старий, ти – поет! – хвалить режисер. – А ім’я?
– Леда! – сміється той.
– Чудово: Лебідь знайшов Леду!
– Облиш дурні жарти, – чомусь сердиться драматург.
– Добре, добре. Хто ж зрівняється з божественною Едіт?!! Але ж справді звучить досить гарно: Леда Ніжина. Вам подобається, чарівне дитя?
– Дуже! – Олюся плескає в долоні.
– Вирішено! – водночас кажуть обидва.
...Олюся переповнена почуттями, вона підводиться зі зручного стільця і поглядає на свій маленький золотий годинничок: час іти.
– До завтра! – нагадує режисер. Драматург із дивним прізвиськом мовчить і наливає собі чарку горілки, котру непомітно приніс офіціант. Вони залишаються обідати.
Олюся йде по червоній килимовій доріжці і всі в залі оглядаються на неї. Оглядаються тому, що вона – прекрасна, як квітка, як юність. Звичайна радянська дівчина-комсомолка з хорошої, добропорядної родини.
Але то вже не Оля-Олюся!
Швейцар відчиняє перед нею двері й довго дивиться услід.
Леда Ніжина йде центральним проспектом. Вона більше ніколи не їстиме морозива на вулиці!