– То як? – перепитав метрдотель обережно.
– Рóму тягни, – депутатові думки ширяли деінде.
– Мадам? – розпорядник повернувся до Анни.
– Не знаю…
Вона справді розгубилася. З чоловіком відвідували ресторани. Хай тут, у «Північному», опинилася вперше, зазвичай меню київських ресторанів різнилося не так назвами, як способом приготування знайомих страв. Один рецепт міг смакувати, інший – ні. До всього в Анни раптом теж зник апетит. Проте пити з Пивоваровим міцне вона не мала наміру. Сидіти за порожнім столом – так само.
– Подайте спаржу, – назвала першу страву, яка зринула в пам’яті, тут же додала: – І курча, смажене. Тільки половину порції. А каву – зараз, якщо можна.
– Можна й треба! – купець раптом визвірився на метра, лунко ляснув долонями. – Рому, кави, ікри! Дзиґою хай крутяться! Ну!
Звичний до вибриків шанованих гостей метрдотель поштиво вклонився й випарувався. Вольська зняла капелюшка, поклала на канапу, сама сіла на пропонований стілець. Тепер бачила Пивоварова просто перед собою.
– У вас щось сталося, – сказала впевнено. – З кимось із близьких. Не дай Боже, з молодятами. Тиждень минув від заручин. І справа дуже делікатна, інакше б головний над усіма київськими слідчими не рекомендував би вам мене. Юлій Маркович має певні підстави вважати, що я можу дати певні поради.
– Молодята в Ніцці, готуються до весілля, – відмахнувся Пивоваров. – Вони нічого не знають. Ви, Анно Ярославівно, четверта особа, посвячена в мою таємницю.
– По-перше, ще не посвячена, – делікатно поправила Вольська. – А по-друге, хто інші три?
– Я. Моя дружина. Пан Харитонов.
Зупинила поява офіціанта. Чорно-білі кольори вбрання й ходіння легким перевальцем робили його схожим на дорослого пінгвіна. Мовчки зайшов, спритно поставив перед Анною запашну каву. Перед купцем – кришталеву карафку з рідиною каштанового кольору, широку кришталеву чарку на товстій ніжці, дві круглі вазочки, теж із кришталю: чорна й червона ікра. Хотів налити, вже торкнувся боку карафки. Пивоваров нетерплячим жестом прогнав офіціанта, той зник, наче не було. Купець пригостився сам, перехилив різким жестом, при цьому високо закинувши голову. Видихнув, розрівняв срібною ложечкою чорну гірку маленьких круглих ікринок.
– Оля. Зникла моя Оля. Без сліду.
Молодша донька, згадала Вольська. Та сама, кучерява подружка нареченої. А ще – подруга Каті, доньки титулярного радника Лева Градова.
Доньки поліцейського, яка видавала себе за нещасну повію.
Аби вициганити в розчулених гроші на свій викуп з бордельного полону.
3
Анна думала швидко, питання сипалися в унісон думкам.
– Як давно?
– Учора не повернулася додому.
– Звідки не повернулася?
– Аби знав – шукав би там.
– Ви не знаєте, куди й з ким пішла ваша молодша донька-гімназистка?
– Ольга – молодша. Але не маленька. Бонна-гувернантка не водить її за руку Києвом.
– Дівчина нікого не ставить до відома, куди і з ким іде?
– Дотепер такого не траплялося. Оля могла вільно, не звітуючи, піти собі гуляти. Ніколи не давала підстав брати її під домашній арешт. Тим більше ми з жінкою налякані. Усе сталося раптово.
– Раптово, Матвію Юрійовичу, нічого не стається, – Вольська дозволила собі повчальний тон. – Тим більше, з юними гімназистками. Скільки років дівчині?
– Шістнадцять, – Пивоваров знову налив, випив, цього разу заїв чорною ікрою, для чогось додав: – І п’ять місяців.
– Своїх дітей, тим більше – такого віку, в мене нема й не може бути. Проте знаю з чужого досвіду, що саме їх треба особливо пильнувати. Не забувайте, я була одружена з одним із найкращих слідчих Києва. Чоловік не раз розповідав, у які халепи встряють підлітки. Особливо – юнки.
– Те, що ви вдова сищика, і змусило мене просити вас про допомогу.
– Кілька хвилин тому ви послалися на пораду пана Харитонова.
– Якби він порадив зовсім сторонню особу, ще й мужчину, я б не став слухати. Ви маєте хист до подібних справ. І ви – жінка, яка вміє берегти чужі таємниці. Це теж сказав Юлій Маркович.
– Схоже, він вирішив зіграти роль такої собі свахи. Чому зникненням Ольги не займеться сам? Ваш статус депутата міської Думи зобов’язує поліцію крутитися на пупі за першим помахом вашої руки. І це я не згадую, що купець першої гільдії, мільйонер Матвій Пивоваров без депутатства дуже важлива персона.
– Ви щойно самі назвали причину, чому ми з вами тут, в окремому кабінеті, обговорюємо вкрай важливу для мене справу. Поліцейський розшук – уже розголос. Я при всьому бажанні не зможу, не матиму права приховувати від офіційного слідства делікатні обставини, пов’язані зі зникненням молодшої доньки. Наголошую, Анно Ярославівно – мо-лод-шо-ї, дівчини шістнадцяти років від роду. Якби це торкалося старших дочок, навіть тепер, коли обидві заміжні, мене б розголос не лякав. І тут ідеться навіть не про мене, про мою дружину. Вона вже знає все, що знаю я. Погодилася з тим, аби я втаємничив пана Харитонова. Про нашу зустріч пані Пивоварова поки що не поінформована, але я неодмінно дам дружині детальний звіт. Проте Олина матінка швидше повірить у ваше мовчання, ніж у те, що огидні деталі цієї історії вдасться приховати від газет. Ви ж дружите з тим писакою, Коваленком?
– Товаришую.
– А, один чорт. – Пивоваров махом випив третю чарку, цього разу заїв порцією червоної, скинув з бороди налиплу ікринку. – Мусите знати, як він риє своїм носом, збирає й публікує сенсації. Повз таку не пройде. Ба більше! Котрийсь із підлеглих Юлія Марковича неодмінно захоче підзаробити, тому продасть спритному газетяреві новину. А власник газети заплатить, скільки скажуть. Бо ж на публікації заробить ще більше, кажу вам як купець.
– Ви досі не пояснили, хто й на чому може заробити. Розголосу чого ви боїтеся?
На питання Пивоваров чекав. Поліз у внутрішню кишеню піджака, вивудив звідти сірий прямокутний конверт. Подався вперед, акуратно поклав перед Анною. Потім повівся дивно: плюнув на долоню, розтер іншою, ретельно витер руки білою, хрусткою від крохмалю серветкою. А серветку з огидою пожбурив на канапу.
Демонстрація огиди.
Дійство дало Анні тоненьку, мов серпневе павутиння, ниточку підказки щодо вмісту конверта. Розкривши його й витягши три цупких фотографічних знімки, тут же переконалася – інтуїція не підвела. Зберігаючи на лиці кам’яний, незворушний вираз, Вольська роздивилася кожну. Так лікар розглядає виразки на тілі пацієнта: видовище неприємне, але ж лікувати треба.
– Звідки це у вас? – запитала, не відволікаючись.
– Знайшов сьогодні вранці в спальні Ольги. Щось підказало – треба обшукати кімнату. Те, що ви тримаєте в руках, лежало в нижній шухляді комода, під білизною. Три дні тому там нічого не було.
– Ви порпалися в доньчиній білизні три дні тому? – Анна поклала фотокартки на стіл зображенням донизу. – Ви часто так робите?
– Припиніть! – пурхнув Пивоваров, ром уже почав робити свою справу. – Служниця розкладає випране й прасоване, то її обов’язок. Востаннє це було якраз три дні тому. Якби оця гидота вже була там, служниця б побачила. І негайно доповіла б пані Пивоваровій, своїй хазяйці. Звісно, дружина розпитала служницю сьогодні, чи не знаходила вона в комоді панночки нічого дивного. Не уточнювала, що саме. Додайте ще таку знахідку, картина вам складеться.
З іншої кишені купець витяг і поклав на стіл маленьку срібну табакерку. Вольська вже бачила такі, тож здогадалася про вміст. Проте все одно взяла, відшукала застібку, натиснула вказівним пальцем. Ніколи не куштувала, не уявляла смаку, боялася. Та довго не гадала.
– Звідки в неї кокаїн? Хоча… що це я… Де Ольга його ховала? Поруч із своїми порнографічними знімками?
– Між ліжком і стінкою. Маленька щілина. Надіюся, розумієте, чому змушений робити непристойну історію цілком таємною. Моя донька позувала комусь голою. Бавилася кокаїном, чи благородним, як його чомусь іменують. Тепер зникла безвісти. Пан Харитонов припускає: зникнення прямо пов’язане з її таємним життям. У що я, Анно Ярославівно, досі повірити не годен. Дати справі офіційний хід означає пустити в діло ці знахідки. Донька депутата міської Думи, почесного громадянина Києва, постачальника двору Його імператорської величності позує комусь для непристойних фото. Хіба не сенсація для осіб, подібних до вашого пана Коваленка?