– Я розказала Олі… Просто так, ми гуляли, я запросила в кондитерську, замовила шампанського. Похвалилася… Ну, звідки гроші… А вона мені: є кращий спосіб. Платять більше, не треба вештатися вулицями, не нарвешся ні на кого. Показала отакі фотокартки.
– Такі – чи саме ці?
– Схожі. На решті не Оля була, інші дівчата.
– Але такі самі?
– Це мистецтво. Їх художники роблять, – Катя знову шморгнула.
– Ти спокусилася? Десь є твої такі самі знімки? Тебе шантажують ними? – Анна не питала – випускала кулі.
– Нема. Я не змогла. Утекла. Тому ми посварилися. Чи… ні, не так. З того дня я уникала Олі, а Оля не шукала мене. Я навіть збиралася сьогодні нарешті побалакати з нею, прояснити все…
– Звідки втекла? Про який день ідеться? Чому втекла? – Вольська натиснула сильніше.
– Злякалася. Страшно стало… в останній момент. Ми вже там були. А коли Оля зайшла – у мене отут щось бомкнуло, – Катя торкнулася скроні. – Зірвалася – і ходу. Двері зачинені. Гаратаю, кричу, в мене істерика, тіпає всю. Тоді він вибіг, ричить – кого, мовляв, привела, усім через неї амба. Так і сказав: амба. Звелів мовчати, знову наказав очі зав’язати туго… Нам обом, Ольку так само не лишав, вона ще шипіла на мене… Вивезли звідти так само, як привезли.
Почуте виглядало абияк накиданою копицею сіна.
– Не барабань, – Анна спробувала зосередитися. – Вивезли – звідки? Привезли – куди? Були там – де? Вивіз так само – як? Він – хто?
– Не знаю, – жалібно промекала дівчина, і Вольській враз щиро зробилося її шкода. – Покажете, то впізнаю. Чоловік, дорослий.
– Тобі шістнадцять. Будь-який старший пан виглядатиме дорослим.
– Йому тридцять… може… Бáки. – Катя пустила до половини розплетену косу, провела двома пальцями вниз від скронь, зображаючи бакенбарди. – Олька називала його просто майстром. Він приїхав по нас в критому екіпажі, коли сіли – дав обом хустки, аби очі зав’язали. Та сама карета чекала у дворі. Висадили, де взяли. Біля Шато-де-Флер.
– Там народу повно, загубитися в натовпі легко, – Вольська мовила до себе, ще трохи подумала. – Кажеш, злякалася. Майстра чи як його там?
– Ось цього. Уявила себе такою – лячно зробилося.
Схоже, Катя зараз не грала. Фото справді настрашило її. Причому настільки, що вона навіть зараз, у себе вдома, у своїй вітальні, ще й коли за дверима батько-поліцейський, не наважилася взяти відбиток до рук. Кивком указала на потрібний.
Він справді вирізнявся серед усіх трьох, Анна теж помітила й відзначила.
Щось вгадувалося небезпечне. Подавало тривожний сигнал, хоча пояснити відчуття Вольська не могла. Але коли вже здатна до ризикованих оборудок гімназистка відчула тривогу, значить, варто зважити.
Вольська взяла фотографію, поклала між іншими двома. Тією, де найменша донька мільйонера й депутата міської Думи стояла рачки із задертою спідницею. І тією, на якій вона теж задирала спідницю, але вже стоячи передом.
На третьому знімку Ольга сиділа в глибокому кріслі.
Теж напівгола, з великим білим бантом на голові.
У ляльковому платтячку.
Зображала зламану – мертву – дівчачу іграшку.
Розділ третій
Роздуми за плетивом. – По руках. – Погані передчуття. – За чаркою лікеру. – Пахне сосною.
1
– Знайшла б ти когось йому.
Вони сиділи в садку біля альтанки. Добряк-пес примостився в ногах Христини, приязно дзявкав і махав хвостом. Христя почухала за вухом, як Лорд любив, поцікавилася діловито:
– Сýчку знайти, Ярівно? В’язати? Так ніби рано, молодий ще. Хоча, – повела далі по-філософськи, явно думаючи зараз зовсім не про собак, – для такого діла ніколи не рано. Пізно – буває. У нас у селі живе один…
– Що в тебе в голові, – буркнула Вольська. – Треба, аби його хтось навчив на чужих гавкати й кусатися. Чи хоча б гавкати, інакше пощо ми сторожа у дворі завели й годуємо.
– А-а-а, – протягнула Христя з розчарованими нотками. – Отут не знаю, як раду дати.
– Дізнайся. Нам потрібен злий собака, розумієш? Злий до чужих, добрий до своїх. Є ж якесь дресирування чи не знаю… Словом, оце тобі завдання на найближчий час. Не заводити ж ще одного пса, бо цей дружить з усіма.
– Отут не варто, – погодилася Христина. – Усе ж, Ярівно, розкажу вам історію. Теж у нашому селі трапилася, і якраз про собак.
Анна зітхнула. Помічниця мала настрій побазікати, і зупинити її в подібних випадках не міг ніхто. Хіба станеться щось, здатне перемкнути увагу Христини Попович на серйозніші справи. Наприклад, виникне потреба й нагода когось насварити, а краще – проклясти.
– Значить, жив у нас через три двори Панько Заплава, – задоволена, що її слухають, Христя вмостилася зручніше, легенько відштовхнувши Лорда, і той подибав у затінок саду. – Ой, чому жив – досі живе, дай йому Бог здоров’ячка. Хазяїн, усе є в хаті й біля хати. І мав у дворі здоровенного пса, отакого! – Вона показала руками, і Анна уявила щось розміром з дорослого ведмедя. – А потім Панько забрав собі ще одного собаку, приблудного. Ну, як приблудного… Хутір один згорів, куди погорілим ще пса. Віддавали, хто брав, Заплава й зголосився. Так що ви думаєте, Ярівно? Кобелі хазяїна не поділили! – Христя вдарила руками в поли. – Знаєте, як ото вредні баби сваряться за чоловіка й одна одну за патли на людях тягають! Панько приблудного годує, а отой, здоровило, його від їжі відганяє! Спершу ціла комедія була, люди збігалися поглядіти. Заплава приблудного потай годує – та де, здоровило все одно знаходить! Носом чує! Не витерпів зайда, огризнувся. Тут уже не до комедій, бо таки порвали б собаки одне одного. Довелося Панькові приблудного везти аж у сусіднє село, тут би йому життя не було.
– І для чого ти це мені зараз розказала?
– Не ризикуйте, королівно, – мовила Христя повчально. – Хтозна, як воно піде, коли другого собаку заведемо, злого. Лордові до компанії.
– Тому займися нашим Лордом. Сама ж розумієш, двоє псів – зайвий клопіт. Ще собачих бід нам тут бракувало.
Весь час, поки говорили, Вольська тихенько стукала спицями. З блудною донькою Градова говорила ще хвилин тридцять, вичавила все, що змогла. Сортувати почуте й розкладати по поличках почала ще дорогою з Липок на Татарку. Та все одно найкраще думалося в улюбленому кріслі-гойдалці за необов’язковим, але звичним для рук і мозку плетивом.
Нічого. Хай буде ще одна велика серветка. Знайде, куди прилаштувати. Ось хоча б Коваленку в його холостяцький барліг.
– То що ви виходили? – Христя зрозуміла, що розмову про собак закінчено і її королівна переймається іншим, значно серйознішим. – Може б, я до чогось вам придалася?
За більш як півтора року, що помічниця жила тут, вона чула й бачила достатньо, аби Вольські цілковито їй довіряли. Тепер, коли Анна лишилася сама, ближчої за Христину людини в неї не було. Звісно, є батьки, та й свекор зі свекрухою наполягали не вважати їх чужими. Проте всі таємниці, пов’язані зі слідчою практикою, за межі стін їхнього будинку не виходили.
У Києві, та де – в усій губернії про справжню роль Вольської в житті й успіхах її чоловіка знали четверо. Христя – давніше. Старший слідчий Юлій Харитонов, репортер Гліб Коваленко та шахрайка Роза Лисицька – віднедавна, після Іванової загибелі. І якщо до того трагічного дня Іван радився з Анною і вони зовсім не боялися Христиних вух, відтепер Вольській потрібен був живий співрозмовник. Без того, щоб проговорити історію, вона не могла рухатися далі. Не з дзеркалом же балакати, не з собакою – однаково, що сама до себе, так і звихнутися недовго.
Христя Попович, утаємничена й віддана особа, годилася на роль слухачки цілковито. Ба більше: ще за Іванового життя могла, з дозволу, звісно, висловити свою думку. Адже проста дівчина багато чого також сприймала простіше. Часом саме її думка направляла на правильний шлях, адже Христина не залежала від купи умовностей, що тримали в полоні Вольську.
– Меншенька Пивоварова знімалася голяка, – край спиці підхопив нову петельку.
– Так це ви ще вчора мені показали, – Христя скривилася. – Гидота. Чого їм не вистачає в житті. Сиру мало чи масла, у якому качаються?