– Оленька підбивала до цього Катрусю, доцю пана Градова. Та призналася сьогодні.
– Оту малу лярву, яка гроші у нас біля церкви ледь не видурила? А знаєте, Ярівно, от не дивує мене таке, ні грама не дивує! Яке їхало, таке й здибало!
– Дівчата вже їдуть кудись позувати фотографу. Аж раптом Катрусю лякає дивний знімок, на якому треба зображувати зламану ляльку.
– У мене від тієї картинки теж мурахи шкірою побігли, – визнала Христя. – Дівчисько там справді мов неживе.
– Дивний сюжет, гратися в мертву, – спиці забігали швидше, в унісон із Анниними думками. – Щось мені підказує: донька Пивоварова вскочила в халепу. І халепа ця безпосередньо пов’язана з непристойними фотографіями. Але, – Вольська на мить зупинилася, багатозначно глянула на помічницю, – Оленьку саму хтось до того підштовхнув. Заманюючи Катрусю, вона показала подрузі знімки іншої дівчини. Зі слів нашої знайомої, та виглядала старшою. Це означає, – спиці зарухалися знову, – що справа прибуткова. Вона поставлена серйозно, на потік. Той, кого дівчата знають як Майстра, діє давно й не сам. А гра в поламану іграшку підказує: комусь до вподоби саме такі картинки. Отже, Христю, не напрошується іншого висновку, крім одного – десь у Києві завівся збоченець. Я б навіть сказала, маніакальний.
– Ой! – Христина зойкнула, прикрила рота долонею. – Їх тут, у місті, ніколи мало не було. А тут ще один.
– Чому дівчина не боялася позувати з відкритим обличчям? – Анна вже запалилася так, що відклала почате плетиво на столик. – Зазвичай такі знімки продають у певних, – вона наголосила на цьому слові, – місцях. Не завжди їх купляють босяки й дегенерати. Забавляють себе похабними картинками цілком собі поважні аристократи. Та Господи, гімназисти старших класів залюбки платять за голих жінок заощаджені на обідах гроші! Є ризик, невеличкий, але – є, що одного разу Оленьку Пивоварову впізнають.
– Хіба вона того не знає?
– О! – Вольська задоволено підняла палець. – Дуже мудро сказано, Христю! Гімназистка, донька депутата міської Думи мала б розуміти всі ризики. Та все одно пішла. Чому? Невже така дурна? Навряд. Невже стільки грошей платять, що забула про обережність? Теж навряд. Відповідь одна. Оленька Пивоварова була впевнена – її голу на фотокартках навіть випадково не впізнають. Знімки призначені для дуже вузького кола зацікавлених осіб. І особи ці, Христю, на всі боки фотографії не роздають. Милуються самі. Особливо – оцією, поламаною лялькою. Таких більше, ніж одна. Закладаюся.
– Та ну вас у баню, Ярівно! – відмахнулася Христина. – Чого б я ото з вами закладалася! Кажете, наче в тирі стріляєте, який на Контрактах. Бабах – у точку! Бабах – влучили! Бабах – збили!
Вольська не приховувала, що їй лестять такі компліменти. Аби ще вони підказували розгадку. Чи бодай напрямок, куди слід рухатися.
– Питань однаково забагато, – мовила вона. – На одну знайдену відповідь щонайменше два припадає. Власне, відповідь поки одна і є. – Анна зітхнула. – Дівчисько зникло, воно в небезпеці, це прямо пов’язано з її забавками. Але як до Ольги потрапили її ж знімки? Украла, віддали? Якщо віддали – для чого. Якщо вкрала – навіщо. Вимагали щось в обмін на них? Батькові гроші? Де дівчина їх візьме… Поцупить? Звідки? Та й у неї ж фотокартки, не пластини. Надрукувати можна ще, смисл їх викрадати? Ще й ховати у своїй спальні… Голова обертом, а все лиш почалося.
– Мені що треба робити? – Христина потерла руки.
– Поки нічого. Не дмися, без тебе хоч як не обійдуся, – тут же підбадьорила Вольська. – Є один слід, який ти не візьмеш, і я не зможу. Майстер. Чи так званий Майстер… Його б знайти, відразу б усе прояснилося.
– Ви ж кажете – слід. Отже, бачите його.
– Хтозна, – Анна невпевнено повела плечима. – Ольга не призналася Катрусі, як його звати. Зате поділилася інтимним секретом: має коханця.
– Полюбовник! – ахнула Христя. – Їй же шістнадцять!
– Молода, та рання. Та й вік кохання не зупинить, – мовила Вольська повчально.
– Господь з вами, королівно! Де там кохання, де любов! Блуд, срамота! – у пориві помічниця перехрестилася, сплюнула, знову поклала хреста.
– Неважливо, як воно збоку. Ще менш важливо, як ми з тобою його назвемо. Тут інше важить. Чи є той коханець насправді.
Христина кліпнула очима, труснула головою.
Зрозуміло.
Анна й сама заплуталася.
2
Гліб Коваленко навідався по обіді.
Помічниця була попереджена, зауваження щодо бажаної поведінки прийняла не надто охоче. Тож зустріла гостя стримано, з показовою сухістю. Коваленко давно сприймав її бурчання й закиди на свою адресу десь так, як осінній дощ, зимовий мороз, весняну сльоту й літню спеку – природні явища, що не підвладні людському впливу та втручанню.
Додатковий привід тихо сваритися Христині дав Лорд. Собака вже встиг познайомитися з Глібом, адже той кілька разів навідувався на Татарку з візитом ввічливості, попити кави з лікером і повідати цікавій Анні новини кримінальної хроніки. Точніше, подробиці деяких історій, ще не надруковані в газетах. Христю дратувало, що Лорд визнав Коваленка своїм з першого разу, ніби репортер був його хазяїном. Хто б інший не зайшов, сусіди, листоноша чи як ось віднедавна – казенні особи, собака привітно дзявкав, терся об ногу й залишав нового знайомого в спокої. Натомість за Глібом одразу задріботів, наче приклеєний, ще й брав з його рук частування: шмат пиріжка чи заздалегідь прихопленої ковбаски. Христина переконувала Вольську, що собака не повинен їсти те, що дають чужі. Анна погоджувалася, але нічого не поробиш – Лорд і без того не виправдовував надій.
– Приємно, коли в вашому домі мені хоч одна жива душа щиро рада, – мовив Коваленко, граючись із радісним псом.
Шпилька призначалася Христі, влучила в ціль. Дівчина пурхнула, гордо відвернулася, посунула в дім. Вольська веліла накрити в кабінеті.
Його зручності Анна встигла обжити й оцінити після Іванової загибелі. Крім бібліотеки з потрібними книжками чоловік зібрав невеличку, проте дуже корисну картотеку. Нічого особливого, просто фотографії, малюнки чи описи найбільш небезпечних злочинців і їхніх зв’язків з позначками, хто на волі, хто в тюрмі чи на каторзі, а хто – помер. Картотека обмежувалася переважно Києвом, повітами та обома судовими округами губернії[9]. Але окремі картки згадували злочини й злочинців з інших губерній та окремих міст – у разі, якщо вони перепліталися з київськими справами.
– Лордик вам, наче рідний, – погодилася Анна. – Забрали б уже його до себе.
– Отак легко віддаєте друга? – Гліб почухав пса за вухом. – Віддає тебе хазяйка, га, мордо?
– Так у хороші ж руки, – озвучена ідея приходила до Анни й раніше. – Справді, Глібе Андріяновичу. Приємно дивитися на вас обох. А я матиму привід навідуватися в гості. Якщо ви не проти, звісно.
Зараз вона кокетувала, без зайвої думки, бавилася знічев’я.
– Ви, Анно Ярославівно, можете навідувати мою скромну обитель, не шукаючи слушних нагод, – Коваленко відповів їй у тон. – Бажання побалакати вже саме по собі нагода. Щодо Лорда, то тут йому краще. Де ваш двір із садом, і де – мій флігель. До всього, квартирна господиня нарікатиме, вона недолюблює собак. У неї трійко котів. – Гліб розпрямився. – Ви ж покликали мене не для того, аби збагрити собаку.
– Не збагрити, – збоку пропозиція виглядала так, тож Вольська почервоніла, швидко перевела тему. – Запросила на обід. Ми ж ніби з користю пообідали під час нашої останньої зустрічі.
– Передостанньої, – виправив Гліб. – Востаннє ми бачилися на тому прийнятті. До речі, ви тоді спритно повелися. Не пояснили, що там у вас сталося з паном Градовим. Або – ледь не сталося. Обіцяли зробити це з часом…
– І час настав, – Анна завершила фразу. – Більше скажу: те маленьке непорозуміння, свідком якого ви мимоволі стали, отримало несподіваний розвиток, зараз зробилося масштабнішим. Проходьте.
Стіл у кабінеті Христина вже накрила скромною, домашньою скатертиною. Бодай у цьому показала ставлення до Коваленка, та Анні насправді було все одно, чим застелене. Помічниця подала свіжий, ще теплий яблучний штрудель і млинці. До частування додалася карафка з наливкою, і Вольська, як личить господині, наповнила Глібову чарку. Сама ж обмежилася додаванням напою в каву – четверта й навряд чи остання чашка цього дня. Коваленко звик, що зазвичай пригощається сам, тож вдячно торкнувся скляним краєм краю порцеляни, випив не відразу, посмакував.
9
У 1798–1918 рр. до складу Київської губернії входили також території теперішніх Черкаської та Житомирської областей. У судовому устрої губернія ділилася на два округи – Київський та Уманський.