– Пардон, – він тут же ляснув себе по губах. – Аби мав трошки часу подумати, сам дійшов би схожого висновку.
– Не висновок. Припущення.
– Цілком імовірне, Анно Ярославівно. Ми можемо шукати не двох чоловіків, а одного.
– Ви, – наголосила Вольська. – Так чи інакше, вирахувати Баритона значно простіше. Ви ж маєте потрібні зв’язки в богемному середовищі.
– Часом здається, їх більше, ніж треба. З босяками простіше, вони нікого з себе не вдають. Богема наскрізь пихата й брехлива.
– То лірика, – кинула Анна з легким роздратуванням. – Поясню краще, чому Оленька жива й десь ховається. Власне, особливих пояснень не треба. Їй не вдалося спокусити, затягнути Катрусю. Доньку Градова в останній момент налякало, а отже – зупинило зображення зламаної іграшки, яку нібито треба імітувати. Дівчина влаштовує істерику, і Майстер змушений відправити обох назад. Якби не був певен у власній безпеці, обидві подружки зникли б ще того самого дня. Катрусин вибрик сварить дівчат. Але вона знає в рази менше, ніж Оленька. Може відчувати певну відразу, та навряд – небезпеку. Чого не скажеш про Ольгу. Не забувайте, уже втягнену в ігрища по вуха, ще й зденервовану кокаїном. Вона далі робить дурницю за дурницею. Втеча з дому – фінальний акт драми.
– Чи фарсу.
– Згодна. Тож вона знайшла прихисток у того самого коханця під крилом. Він, ким би не виявився, сам у розпачі. Не знає, як вийти з глухого кута й спекатися тієї, котру сам і породив. Убити – зробити ще гірше. І не мені вам казати, Глібе Андріяновичу: сутенери, звідники, продавці похабних карток та листівок до вбивства за верству не підступлять.
– За дві. – Коваленкові набридло походжати, він повернувся за стіл, торкнувся карафки, передумав. – В ідеалі, Анно Ярославівно, десь так усе й могло бути. Трохи збивають знімки, заховані в спальні, тобто в батьківському домі. Але, з іншого боку, цілком відповідають імпульсивній, погано керованій поведінці нашої героїні.
– Ким погано керованій?
– Оленька не ладна керувати сама собою.
– Та й то так, – Анна легко визнала його правоту. – Вам доведеться попрацювати, пане Коваленко. Маєте аж дві задачі, їх бажано розв’язувати одночасно.
– На кону – чергова сенсаційна публікація, – Гліб гордовито випнув груди. – Воно того варте.
– А я тим часом подумаю, куди Майстер возив дівчат. Цілком імовірно, Оленька зараз сидить десь там.
– Або її тримають під замком, – підхопив думку Коваленко. – Гадаючи, що з нею робити. Є підказки?
– Небагато, – тепер підвелася Вольська. – Прогулянку, знову ж таки, зі слів Катерини, призначили вдень. Що логічно, юні гімназистки ввечері вже мусять бути вдома, з батьками. І що таке літній вечір? Темніє пізно, чекати темряви – ризикувати. Уявіть, який хай здійняв би Лев Градов, аби його єдина доня десь забарилася при смерканні. Тож білий день – одна з причин, чому дівчатам веліли зав’язати очі. Місце так само важливе. Біля «Шато-де-Флер» постійно сновигає чимало народу, ніхто ні на кого не звертає уваги. Подумаєш, дві баришні сіли в закритий екіпаж…
– Два роки тому так викрали молоду жінку, – згадав Гліб. – Історія така…
– Потім, – зупинила його Анна. – Якби говорила з Ольгою, визначити місце було б значно простіше. Адже Катруся – не місцева, переїхала до Києва зовсім недавно. У місті не орієнтується серед білого дня. А тут очі закриті. Ну, пригадала: поїхали прямо, потім – повернули праворуч, потім – ще повернули. І то не певна, чи правильно запам’ятала.
– Знаю я вас, – дещо фамільярно підморгнув Гліб. – Аби тут не було підказки чи іншого сліду, ви б про це не згадали.
– Через те й маю з вами справу. Бо ми навчилися розуміти одне одного, – погодилася Анна. – Підказка неабияка. Але краще так, ніж нічого. Там сосною пахнуло. І залізниця.
– Тобто?
– Недалеко від будинку, куди привезли дівчат, – пояснила Вольська. – Стукіт характерний, гудок паровоза. І підлога ледь-ледь тряслася.
4
До справи Гліб Коваленко вирішив узятися чимшвидше.
Не лише тому, що любив свою роботу й отримав чудову, перспективну історію. Її можна, навіть треба давати з продовженням. Розтягнути, мов сенсаційний[10] роман, хай не такий довгий. А потім ще й книжечку втнути. Хапатимуть, мов свіженькі пиріжки, навіть якщо, тримаючи слово, не називати в публікаціях справжніх прізвищ. Народ ласий до оповідок із сексуальним підтекстом.
Особливо – дами, нудьгуючі домашні господарки, дружини казенних чиновників і матері сімейств. У їхніх спальнях усе спокійно, розмірено, рутина без пристрасті й брудних забаганок. Тому читатимуть крадькома, червоніючи й облизуючись водночас, пліткуватимуть з такими самими подругами-кумасями. А їхні чоловіки надуватимуть щоки, поважно ячитимуть про втрату моральних цінностей, хоча самі ж – ох, як добре знав усе це Коваленко! – учащають до борделів. У кращому ж разі купують такі ось листівочки й роздивляються, з сумом косуючи на своїх висушених чи, навпаки, надміру огрядних мадамів. Чому так краще? Бо дешевше, завжди можна взяти, тренувати уяву, і головне – повнісінька гарантія від сороміцьких хвороб. З лупанарів[11] додому їх, буває, приносять.
Утім, Гліб мав ще одну причину тішитися з нинішньої зустрічі. Відколи познайомився з Анною Вольською тісніше, вона чим далі, тим більше не давала йому спокою.
Статус успішного, а отже – модного репортера робив Коваленка популярним серед жінок різного віку, й одружені дами винятком не були. Час від часу на якомусь світському прийнятті газетяр отримував недвозначні знаки уваги. За ними слідували спокусливі пропозиції, у записках, які слухняно знищував, а часом – навіть усно.
Не те, щоби Гліб вважав себе взірцем моральних чеснот, навіть навпаки: міг охоче піддатися, закрутити інтрижку чи коротке романсеро. Звісно ж, не аж таке бурхливе, аби хлюпало через край, усі його зв’язки з жінками лишалися винятково справою двох і для двох. Проте розрадою заміжніх осіб, тим більше дружин впливових містян, Коваленко ставати не збирався. Забагато ризиків, найперше – для нього самого. Одне діло прощатися з коханкою, яка не має ні перед ким жодних зобов’язань, та зовсім інша справа – розривати стосунки, що зробилися дещо нав’язливими й почали значно обмежувати його особисті свободи. Тож доводилося докладати титанічних зусиль, помножених на тонку дипломатію, аби відмовити заміжній пані й при тому не викликати бурю праведного гніву.
З Анною все складалося інакше, принаймні в його уяві та сприйнятті. Удова, за всіма законами, – вільна. І водночас Гліб не міг дозволити собі щось серйозніше за невинний та справедливий комплімент. Високі оцінки талантів пані Вольської, найперше – сищицьких, чого Коваленко ще ніколи не помічав у жінок, у жодному разі не були спробами фліртувати чи відверто залицятися. Між обома за це літо склалися – принаймні йому так здалося – рівні ділові стосунки, які межували з товариськими.
Глібові ж кортіло більшого.
Чого саме, як далеко збирався зайти, Коваленко поки не домовився сам з собою. Звикнувши до жіночої активності на свою адресу, він був свідомий того, що ззовні – зовсім не Паріс, а статурою – далеко не Аполлон. Ним цікавилися найперше через популярність. І варто Глібові з якихось причин припинити публікуватися, уже за рік його прізвище забудуть, а за два – не впізнаватимуть. Але поки репортерство дозволяє лишатися світською персоною й грати роль тієї свічки, на яку злітаються ніжні метелики, Коваленкову гордість зачепила цілковита Аннина байдужість до його персони.
Та чорт забирай, вона могла бодай з ввічливості виявити дещицю цікавості – ні!
Спершу Гліба зачепило подібне ставлення. Надалі, коли Вольська ввела його у свою гру, сприйняв це як своєрідне відшкодування моральних збитків. Самолюбство втихомирилося. Потім таємна операція з картярським клубом і ставкою на життя[12] затягнула вже сама по собі. Реальна небезпека додала перчинки. Тож щойно Коваленко видихнув і оговтався після пригоди, відкрутив події назад, на початок, і зрозумів: Анна Ярославівна Вольська хвилює його значно більше, ніж усі інші, з ким мав стосунки дотепер. Хоча б тому, що ця молода жінка не буде слати йому знаки уваги й добиватися його на якийсь час, аби потішити власне еґо. Усякий, хто має певні наміри щодо неї, мусить добиватися її.
10
Сенсаційний роман – у ХІХ – першій третині ХХ століть різновид пригодницького роману. Сюжет моделює реальні події, претендує на реалістичність, чим викликає емоції, подібні до прочитання газетних сенсацій.
11
Лупанар (або лупанарій) – назва публічного будинку в Стародавньому Римі. Назва походить від слова lupa (вовчиця). У пізніші часи «лупанар» – уживаний задля пишномовства синонім слова «бордель».
12
Див. роман Андрія Кокотюхи «Життя на карту» (Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2021).