Влучила.
Чорнявий, смаглявий, явно з кавказькими генами молодик ураз побілів. Анна навіть злякалася, бо ще трохи – і Алмазов тут, на її очах, упаде на килим і накаже всім довго жити. Корній справді хитнувся, поточився, та все ж таки встояв, вчасно вхопившись за стіну.
– Любий, хто там? – почувся грудний жіночий голос.
На сцену вийшла, ні – вибігла молода особа, теж у халаті, який туго й щільно затягувала на ходу. Нижній його край не ховав босих ніг, Вольська не знати чому окремо вирізнила рожеві доглянуті п’яти. Біляву гривку жінка перехопила широкою блакитною стрічкою, пасмо тремтіло на лівому плечі. Різким рухом білявка перекинула волосся за спину, очі блиснули хижим вогнем.
– Ви хто? – просичала, і Анна справді чекала побачити роздвоєний язичок. – Що вам треба? Алмазов, хто вона? – тепер брюнет отримав свою порцію гніву. – Це одна з твоїх? Вона має нахабство приходити сюди в таку пору? Чи вона має право, га?
Атаки слід було чекати. Схоже, подібні сцени Корній грав із цією партнеркою не вперше. Обличчя повернуло природну смаглявість, мовби й не білішало. Правиця швидко, вправно зупинила занесену для ляпаса білявчину руку. Стиснула не міцно, принаймні так здалося Вольській як єдиній глядачці. Але білявка все одно скрикнула так, ніби її проштрикнули розпеченою голкою.
– Негідник ваш двірник, – мовила Анна, далі зберігаючи холодний спокій. – Міг би попередити одну даму, що в пана Алмазова зараз інша.
– Інша – це ти! – процідила білявка. – А я тут єдина! Була, є і буду! Та пусти, боляче! – останнє крикнула до Корнія.
– Нонно, я попереджав, – зітхнув Алмазов, розтиснувши пальці. – Ще зранку говорили, ти не вірила. Ця жінка знає щось. Або – усе.
– Добре, хоч не викручуєтеся. Головне – правильно й вчасно спитати, – Анна лишилася задоволена собою, зміряла поглядом білявку, розтягнула губи в єлейній, нещирій посмішці. – Мені, дорогенька моя, нема до вашого предмета, – кивок на артиста, – жодного інтересу. Не мій тип мужчини. Почнемо з цього й тим закінчимо. А ось ви не дуріть себе. Не були ви в пана Алмазова єдиною. І не будете. Надалі, якщо хочете взяти участь у нашій розмові, дуже прошу вас звертатися на ви. – Жодної реакції, обоє мовчки сопіли, тож Вольська остаточно закріпила за собою владу. – Я приватна особа. Дію в інтересах батьків тієї самої гімназистки, про чию наглу смерть ви прочитали сьогодні вранці. І встигли обговорити між собою. Вас, пане Алмазов, налякала моя згадка про дівчину шістнадцяти років. Навіть прізвища називати не треба, адже це мучить вас не перший день. Нині ж муки зробилися ще сильнішими. Настільки, що ви поділилися страхами з вашою подругою Нонною. З чого роблю висновок: ви, Нонно, знаєте про зв’язок вашого… скажімо так, коханого з Оленькою Пивоваровою.
– Я її не вбивав! – вигукнув Корній. – Того вечора я був тут, з Нонною!
– Хіба вас звинуватили в убивстві й вимагають алібі? – Анна здивовано підвела брову. – Слухайте, я знайшла вас і прийшла до вас дуже вчасно. Назвуся ще раз: Анна Вольська, удова слідчого розшукової поліції. За життя чоловіка дещо дізналася про поліцейські методи й спосіб мислення. Тож згодна, пане Алмазов. Ви – не обвинувачений. Але перший підозрюваний. А для купця першої гільдії, депутата Думи й нещасного батька Матвія Пивоварова ви єдиний і неповторний кандидат на вбивцю. Варто йому лише дізнатися, що ви мали інтимний зв’язок із його молодшою донькою, розбестили її – угадайте одноголосне рішення суду присяжних. Каторга вам світить у кращому випадку.
– Хто б мене так розбестив! – не стрималася Нонна. – Ви, добродійко, не знаєте, про що говорите!
– Отже, ви знаєте.
– Та Корній Іванович від тієї малої профури ледь відбився!
– Це його версія? І взагалі, чому ми говоримо про пана Алмазова в його присутності, але без його участі?
Корній поправив комір халата. Зняв сіточку з голови, зіжмакав, жбурнув у куток. Збентежений, заскочений зненацька герой-коханець зник. Замість нього перед Вольською тепер стояв сповнений гідності, упевнений у собі красень з гордим профілем. Нарешті вона почула не істеричні вигуки, а спокійний баритон.
– Ви праві, Анно Ярославівно. Треба поговорити. Точніше – виговоритися. Нонно, будь така добра, залиш нас. Почекай у спальні. Дозволите не перевдягатися?
– Хіба ваш нинішній вигляд заважає вам говорити, – тепер посмішка Анни зробилася щирішою. – Ваша історія з гімназисткою шокувала мене значно більше.
– А мене – зовсім ні! – устряла Нонна. – Якщо ви, добродійко, уявляєте собі злобного сатира й невинне янголятко…
– Нонно, кохана, залиш нас, – у голосі ледь брязнув метал. – Вечеряти ми їдемо, тільки затримаємося, сама бачиш та розумієш.
5
Алмазов запросив до вітальні.
Кімната була найбільшою, проте Вольська відразу звернула увагу на меблі, тобто – їхню кількість. Помешкання артист вочевидь винаймав, тож Анна не знала, чи це смак власника захаращувати простір кріслами, стільцями й канапами, чи таким бачив своє життя сам Корній. Відповідь знайшлася, щойно Вольська побачила величезний білий рояль у кутку. Точніше, інструмент кинувся в очі відразу, його неможливо було не помітити. Його габарити й збили з пантелику. Уявивши вітальню без рояля, Анна подумки визнала: меблів насправді не аж так багато. Рівно стільки, скільки треба для…
– Домашні концерти даєте, – вона кивнула на інструмент.
– Нонна акомпанує, – підтвердив Алмазов. – Даруйте, ви стали свідком не дуже пристойної сцени. Проте Нонну можна зрозуміти.
– Це навряд чи ревнощі.
– Маєте рацію, Анно Ярославівно. Це страх, страх за мене, нас обох, наше майбутнє. – Корній обвів рукою вітальню. – За прикладом багатьох приймаємо, тут у мене… у нас невеличкий світський салон.
– Домашні вистави й концерти зараз модні, – погодилася Вольська. – Запрошуєте ви, запрошують вас. На одному такому ви й познайомилися з Оленькою Пивоваровою. Якщо не помиляюся, влітку. Десь у червні.
– Ваша обізнаність вражає. При тому, що ми не знайомі. Прошу, сідайте.
Алмазов умостився в глибокому кріслі. Анна сіла напроти, але на краєчок стільця. Перш ніж почати розмову, Корній видобув із правої кишені халата сигару, з лівого – елегантну квадратну запальничку.
– Навіть якщо будете проти, мене це заспокоїть.
– Буду проти, – погодилася Вольська. – Проте не ви в мене в гостях, а я увірвалася до вас. До того ж, я зацікавлена, щоб розмова відбулася й була спокійною.
Алмазов відкусив кінчик. Замість сплюнути акуратно поклав на долоню, заховав у кишеню. Клацнув запальничкою, покрутив сигару над вогнем, прикурюючи. Попри побоювання, дим не був їдким і неприємним.
– Наперед хочеться знати ваш особистий інтерес, – мовив артист після другої затяжки.
– Якщо почну пояснювати, вийде довго, заплутано, і однаково ви нічого не зрозумієте, – відповіла Анна. – Хіба не досить того, що я знайшла вас того самого дня, коли пан Коваленко опублікував свою чергову сенсацію?
– Удова поліцейського. Шукаєте вбивцю з нудьги. Граєтеся в детектива, такого собі Шерлока Голмса в спідниці. Маю надію, читали знамениті британські оповідки.
– Кажу ж – не зрозумієте. Нехай сказане зараз буде тією правдою, яка вас влаштує.
– Гаразд, – Корній зробив третю затяжку. – Ваша мета?
На подібне питання Вольська чекала. Не лише від Алмазова – взагалі. Адже коли заявила про намір і бажання взяти участь у пошуках чоловікового вбивці, із цим їй самій усе було ясно. Натомість причину, яка змусила свого часу допомагати Іванові в його розслідуваннях, вона сама для себе не завжди могла пояснити чітко. Варто почати – і заплутається в лісі пафосних фраз про бажання захистити невинних, покарати злочинців і раз у раз відновлювати справедливість.
– Я знаю, що загибла дівчина була за життя далеко не янголям, – заговорила повільно, розважливо. – Певними своїми діями Оленька, поза сумнівом, наближала власний трагічний фінал. Гріх так казати, але вона значною мірою сама винна в тому, що сталося. Проте це не робить злочин менш жорстоким. Не виправдовує вбивцю. Не робить горе батьків меншим. Вони не вірять поліції, Корнію Івановичу. Сталося так, що я поділяю їхню думку і, як удова хорошого поліцейського, маю на те всі підстави.