– Раніше треба було думати, – строго мовила Анна.
– То що ж тепер робити, пані? – дівчина схлипнула. – Сто рублів усього. Не думайте, я віддам! – заговорила швидко. – Тобто, тато надішле з великою вдячністю, щойно повернуся. Я ж усе на Васю навішаю. Мовляв, спокусив, голову заморочив, кинув. Добрі люди грішми виручили. А де я була ціле літо – кому яке діло? У бабусі, у неї маєток під Сновськом[3], економія[4].
– На вашу думку, я маю для вас зайвих сто рублів?
– Ярівно, я маю! – не витримала Христя. – Не можу слухати такого, бо ж кажу – купу історій чула про таких ось бідолашних дівчат! А ця, бачте, зовсім дитина! І як такого Васю земля носить! Художник! Розмалювала б я йому рило свиняче! – вона войовничо стиснула кулак.
Вольська не відразу звикла до манери своє служниці-помічниці слати прокльони з будь-якого приводу. Христина Попович робила це смачно, охоче, і часто вигадувала сама. Причому чимало прокльонів складали такі солоні, непристойні слівця, яких Іван Вольський, за його зізнанням, ніколи не чув від пропечених босяків-кримінальників. Анна навіть припускала, що Христя цілком може стати в пригоді котромусь університетському професору з народницькими поглядами. За нею можна, а то й треба записувати, потім – укласти словник. Звісно, якщо дозволять надрукувати – але прикритися потребами науки можна, дозволять. Під соусом старовини.
– Дурню впорола дівка, а ви хіба молодою дурного не робили? – Христя тим часом не могла зупинитися, чим далі, тим більше накручуючи й розпалюючи себе. – Я робила! Таке творила, ох творила! І битою була, за що мамі досі красно дякую! Судовий пристав не обдурить! Захована в мене «катеринка», за рік відклала. То нічого! У свято, ще й на добру справу – даю!
Поки говорила, Лізине личко поволі світлішало.
– Дай вам Боже здоров’я, тітонько! – вичавила дівчина, ледь стримуючи сльози.
– Та хай уже, – тепер Христя пропустила тітоньку повз вуха.
– При дверях у салоні досі Семен стоїть? – спитала Вольська, відразу пояснила: – Колись городовим служив, та вулиця якраз була його постом, так би мовити. Вони з мадам Ставніцер давні друзі. Як пішов у відставку, вона забрала його до себе. Свій, усе знає, гроші ті самі. У нього ще вуса руді.
– А-а-а! – протягнула Ліза. – Я й не знала, де той дядечко рудий служив раніше. Кого, думаю, він мені повадками нагадує! – раптом дівчина збавила темп, підозріло примружилася. – А ви звідки знаєте?
– Ви, Лизавето, мали б за час нашого короткого знайомства переконатися: випадково зустріли ту, котрій, так уже склалося, відомо забагато. Тому я вам і повірила. Ходімо, вип’ємо чаю, розкажу про себе більше. Як захочете, звичайно.
– Куди? – не зрозуміла Ліза.
– До мене. Я тут не дуже далеко мешкаю. Ми, – виправилася, зиркнувши на Христю. – До речі, від вас вимагала назватися, сама забула. Вольська, Анна Ярославівна.
– Хоч знатиму, кому дякувати. Тільки… до вас справді йти треба?
– Як ви розумієте, таких грошей при собі не маю. Ось Христина, моя, – Анна на мить замислилася, добираючи слово, – моя компаньйонка, погодилася виручити вас. Але ж гроші й не при ній. Прогуляємося.
Ліза зовсім заспокоїлася.
– Коли так – запросто. Я ж вам признаюся: мене до вас ніхто слухати не хотів.
– Скількох питали?
– Ой, не рахувала. Не всі люди злі, Анно Ярославівно.
– І не всі дурні.
Знайомий тон насторожив Христину. Щось небезпечне відчула й Ліза. Невпевнено ступила пів кроку вбік від стовбура. Анна не зрушила з місця, сказала дуже буденно:
– Христю, а тепер кинь кошик. Тримай її, бо втече.
Не розрахувала спритності.
Дівчина, певно, готувалася до чогось подібного – надто швидко почала рухатися.
Христині справді завадив кошик. Кидати на землю не хотіла, дуже любила порядок. Нахилилася, щоб поставити. Дівчина тим скористалася: штовхнула напівнахилену Христю. Та втратила рівновагу, поточилася, незграбно гепнулася.
У той момент Ліза встигла відскочити, тож Христина впала просто під ноги Анни.
Вольська хотіла бігти навздогін. Але втікачка бігла широкими стрибками, за короткий час устигла відірватися, мить – шаснула за найближчий ріг, зникла з виду. На коротку сутичку звернули увагу хіба місцеві хлопчаки. Один зареготав, другий – засвистів услід дівчині, вклавши до рота два пальці. Потім обоє, не змовляючись, розвернулися до Анни, яка саме допомагала Христині підвестися. Нагнулися, дружно обсвистали їх.
І зареготали під прокльони, які безбожно заглушали церковний передзвін.
3
– От не повірите, Анно Ярославівно, – щойно про вас думав!
– Не повірю, пане Коваленко. Навряд думаєте про мене під часу обіду.
– Здаюся, вас не обдуриш. Не в цей момент, справді. Але зранку, коли робив собі каву, – так.
Спершу Вольська навідалася в редакцію. Після останніх гучних публікацій «Київські губернські відомості» запропонували Глібові Коваленку місце й таку винагороду, яка б не дозволяла одному з найбільш спритних київських кримінальних репортерів «розпорошуватися». Утім, це радше був візит ввічливості: навіть власний робочий стіл не міг утримати на місці того, кого вже багато років годували ноги. Як слід було чекати, у редакції його не застала. Зате колеги охоче спрямували мадам до ресторану на Фундуклеївській, де Гліб обідав. Причому Анні підкреслили не без заздрощів: третю годину, як наїдається.
Вольська трохи вивчила Коваленкові звички, тож не здивувалася. Репортер любив працювати або за власним письмовим столом, або – за ресторанним столиком. Якщо був вибір, перевагу віддавав останньому. Можна було зручно вмоститися із записником у кутку, бажано – біля вікна, аби бачити жвавий вуличний рух назовні.
Місто живило Гліба додатковою енергією. Якось у приватній розмові за чаркою Христиної наливки він дав волю сантиментам і зізнався: у провінції, тим більше – у сільській місцевості, швидко б зійшов на пси. Його натура щодня потребувала гамірного натовпу, стукоту копит та рипіння ресор, дзеленькоту трамваїв і тремтіння хідників від їхнього руху. Коваленко любив київську спеку, київську сльоту й київські морози однаково, до нестями, і мусив якщо не жити бурхливим, погано прогнозованим міським життям, то бодай споглядати за ним.
Людську потребу в тиші й затишку цілком задовольняв винайманий дерев’яний флігель у Георгіївському провулку. Тепер, коли Коваленка взяли на постійну роботу, прогулянка від дому до будівлі «присутствених» місць[5], де містилася редакція, займала не більше десяти хвилин. Це якщо спішно, а неквапом – п’ятнадцять чи навіть двадцять, якщо вже черепашачими темпами. Удома мав друкарську машинку «ремінгтон», але вдень працювати не міг – вікна флігеля виходили у двір, жодного надихаючого руху, нічого не підштовхує політ творчої думки. Написане від руки Гліб тепер міг віддати редакційній дівчині для передруку. Та частіше волів робити все сам, уночі, коли думки нарешті впорядковувалися, а вуличні звуки робилися зайвими, розсіювалися.
Ще одна перевага ресторанного письма – за першої ж потреби можна гукнути офіціанта. Він піднесе кухоль пива, а то й чарку коньяку. Гліб уже другий місяць купався в славі, яку здобув сенсаційними репортажами про таємне товариство найманих убивць. Це давало свої переваги: у більшості ресторанів, де пан кореспондент волив проводити час за працею, його могли пригостити від закладу. Або, що частіше, налити в борг, на довіру. Коваленко користав із того, але, до його честі, не зловживав. За першої ж нагоди гасив кредити, розуміючи підступність слави. Адже кому, як не йому, особі творчій, знати, що слава – лише яскрава латка на старому одязі. Дуже непостійна матерія.
Вольська вже не раз відзначала: Коваленко одягався зі смаком. Звісно, дещо специфічний спосіб життя дослідника міського дна вимагав час від часу перевдягатися, щоб бути своїм серед кримінальної босоти. Але, поза тим, Гліб стежив за міською модою й намагався слідувати їй. Єдине, що трошки дратувало, – весь одяг висів на Коваленкові, немов на вішаку.
3
Сновськ – на час описаних подій – селище на Чернігівщині, над річкою Снов. Має давню історію. У радянський час мало назву «Щорс», на честь народженого там командира Червоної армії Миколи Щорса.
5
«Присутственні» місця (