Вольська знову розстебнула сумочку.
Рука лягла на пістолет.
Досі не уявляла, як і коли наставить браунінг на людей і чи наставить узагалі. Тепер, схоже, час настав. І – о диво! – Анну це зовсім не налякало. Навпаки, кров припливла до обличчя, такого куражу ще ніколи не відчувала. Їй навіть хотілося, щоб ці двоє спробували їй щось зробити, кортіло нарешті перевірити себе.
– Побудьте з нашою клієнткою, – сказав прикажчик.
– То це і є Дорошенко і Шварц? – вона відверто дуркувала. – Хто з вас хто, цікаво. Насправді ви більше схожі на отих двох із скрині. Знаєте казку?
– Якщо мадам захоче піти, не затримуйте. – Прикажчик ігнорував кпини.
– Мадам не захоче, – кинула Вольська.
Чоловіки ступили вперед, опинившись від неї на відстані простягнутої руки. Прикажчик пірнув за портьєру, і лиш тепер Анна звернула увагу, як голосно, лунко тут цокає годинник. Лисий схрестив руки на грудях. Його товариш сперся задом на прилавок. Усім своїм виглядом цербери показували: заважати їй забратися геть вони не збираються. Навпаки, робили все для того, аби зухвала гостя пішла собі з миром.
Мабуть, так треба вчинити, поки не пізно.
Вольська прогнала зрадницьку думку. Врахувала досвід наївного й гарячого Антона. Підстрахувалася, на вулиці гуляла Христина. І якщо за годину Анна не вийде звідси чи не подасть сигнал…
Гойднулася портьєра – прикажчик виринув.
– Вас просять, – мовив тоном придворного церемоніймейстра.
– Хто?
– Вас просять, – повторив той, ступивши набік та відгорнувши важеньку завісу.
Як і слід було чекати, вона прикривала масивні двері.
За ними – недовгий коридор, ще одні двері.
Єдині тут.
3
Часу на роздуми Анна не мала, як і чітко продуманого плану.
Тіло прикро тіпало, бо вперше в житті наважилася отак ткнути носа в справжнє лігво. Побачене позбавило останніх сумнівів, тож варто було готуватися не до звичної бесіди, навіть не до допиту підозрюваної особи. Навпаки, допитуватимуть її, а мета та сама: зловити на слові, змусити виказати себе, спалити. У подібній ролі Вольська ще ніколи не була, тож обрала єдино можливий для себе спосіб – геть усякі вигадки й легенди. Казатиме лише те, що захочуть від неї почути, і при цьому робитиме все, аби почуте, не будучи правдою, виглядало нею.
Інакше заплутається, зіб’ється, кінець.
Кімната, поріг якої переступила Анна, виглядала ширшою за попередню, де містився магазинчик. Єдине вікно виходило в двір, де глуха цегляна стіна навпроти затримувала сонячне світло. Але тут було тісніше, і не через поганеньке природне освітлення. Звужувала простір обстановка, яка нагадувала справжню чиновницьку контору. Чимало місця займав важкий стіл, накритий зеленим сукном. На ньому височіла гасова лампа під салатовим абажуром. Масивне чорнильне приладдя нагадувало музейний експонат, а не предмет щоденного користування. Величезним преспап’є при бажанні можна було провалити голову, якщо знати, куди цілити. Стіну за столом займала широка й велика, до стелі, картотека з висувними шухлядами. Єдиний вільний куток займав сейф.
З-за столу назустріч Вольській підвівся чоловік, чия зовнішність уже багато про нього розказала й ще більше переконала в правильності взятого сліду. Він неодмінно назветься, але ім’я та прізвище нічого не додадуть, не затримаються в пам’яті дев’яноста дев’яти людей зі ста. Анна побачила чоловіка без прикмет. Очі не мали за що зачепитися. Середній зріст, сіра піджачна пара, сіра жилетка, сіра краватка. Форма носа, вух, черепа – все могло підійти будь-кому, губило чоловіка серед подібних до себе. Такого не відразу впізнаєш, навіть зустрівши наступного дня. Анна знала: таких сірих людей розшукова поліція, а ще частіше – жандарми воліють вербувати в філери. На них не звертає уваги ніхто й ніколи.
Невидимці в натовпі.
– Ми не знайомі. – Голос сірої людини так само не вирізнявся, хіба наганяв смуток та нудьгу. – Мені сказали, у вас при собі зброя. У сумочці.
– Це так помітно? – Вольська повела бровою, легенько гойднула сумочкою.
– Мені сказали – ви хотіли, щоб зброю помітили. Що там?
– Браунінг. Показати?
– Не треба. Аби я хотів, ваша зброя вже лежала б у мене на столі.
– Розумію.
– Ви дивно поводилися там, – сірий чоловік кивнув їй за спину. – Не приміряли коштовності довго, не вибирали, жодних жіночих капризів. Виклали чималу суму, вимагали зустрічі зі мною, згадали якогось поліцейського.
– Але все це спрацювало. Ми зустрілися.
Трохи оговтавшись, відчувши себе впевненіше, Анна ступила до столу. Демонстративно поклала сумочку перед господарем кабінету. Підняла вуалетку, мовила так спокійно, як могла:
– Називайте мене Анною Ярославівною.
– І все?
– Ні, не все. Як накажете називати вас?
– Даруйте, – сірий чоловік обсмикнув поли піджака, застебнув ґудзики, перетворившись враз на типову людину у футлярі[25]. – Лямін Петро Іванович. З ким маю честь?
– Невже забули? Щойно назвалася. Більше про себе поки нічого не хочу говорити. – Анна рухалася навпомацки, інтуїція підказувала правильний напрямок. – Моя добра знайома, котра направила до вашої контори, порадила також, як поводитися й триматися.
Тепер між ними був лише стіл. Вольська вловила в безбарвних очах Ляміна ледь помітну бентегу, посилила наступ:
– Я можу назвати ім’я знайомої. Справжнє ім’я. Але воно вам нічого не скаже. Ви, мабуть, знаєте її під іншим. Хіба покажете фотознімки, вона ж, напевне, їх робила для вас. Упізнаю. Або – не впізнаю. Не маю від подруги таких повноважень.
– Повноважень?
– Упізнавати її на якихось знімках.
Нарешті Вольська заспокоїлася. Уже не тіпало, міцно стояла на ногах. Упевненості додалося після згадки про фото. Стріляла не зовсім навмання, швидше пристрілювалася, аж раптом влучила, куди треба – їй же не заперечили.
– Припустімо. – Очі Ляміна бігали, та зовні він так і не виткнувся із захисного футляра. – Ви обмовилися про якусь контору…
– «Купідон». Грайлива назва.
– У нас ювелірна крамниця.
– В іншій кімнаті. Тут, бачу, справжня контора. А малюнок над вивіскою – для тих, кого втаємничили. Ваші клієнтки не бажають розголосу. Я належу до таких, пане Лямін. Щось подібне до таємного клубу – теж елемент гри, і заразом додає впевненості. Ви раз у раз доводите: кожну таємницю буде збережено.
Або Анні здалося – або сірий чоловік видихнув з явним полегшенням.
– Отже, вам потрібен наш «Купідон». Маєте рекомендації й загалом поводитеся, як навчили. Для чого дивна й, погодьтеся, підозріла вистава з пістолетом у сумочці? І, що цікавіше, дивна згадка про якогось поліцейського.
– Дозволите присісти?
Лямін мовчки, без метушні, обійшов стіл. Підсунув до гості важкий стілець із високою спинкою. Так само неквапом повернувся на своє місце. Сів, поклав лікті на стіл.
– Уважно слухаю.
– Усе простіше, ніж ви думаєте. Тобто, – Вольська потупила очі, – простіше для вашого розуміння, та не для мого, гм, життя. Обставини змушують мене шукати особистих, інтимних, прямо скажу, знайомств у такий спосіб, щоб про це не знало моє оточення. Я не можу зголоситися в якусь шлюбну контору, від схожих газетних оголошень очі болять. А ви, своєю чергою, теж не афішуєте цей рід діяльності. Мене цікавить можливість зустрічатися з порядним заможним чоловіком, для кого наш зв’язок так само буде таємною пригодою. І який готовий брати на себе всі витрати. – Анна видихнула й цього разу не вдавала, їй справді стало легше. – Ось, я все сказала. Віддаю себе у вашу владу.
– Не все, – відрізав сірий чоловік.
– Ой, справді! – вона легенько торкнулася пучкою скроні, зображаючи забудькуватість. – Щойно дізналася про «Купідон», вирішила спершу перевірити. Повірте, я справді не можу собі дозволити відкритися отак без певності, що не помилюся й не потраплю в пастку.
– Рекомендації доброї приятельки було не досить?
– Довіряй – але перевіряй.
25
Людина у футлярі – тут: метафоричне визначення того, хто відгородився від інших, обмежує коло спілкування, живе у власному замкненому світі. Походить від назви однойменної повісті російського письменника Антона Чехова, уперше опублікованої 1898 року.