Це була одна з причин, чому Христина не жалувала Гліба й презирливо обзивала тридцятитрьохрічного репортера чахликом. Любила Христя Попович високих, бажано – огрядних, вважаючи пузце й рожеві щоки головною чоловічою чеснотою. Натомість Анна знала про Коваленка ще до особистого знайомства трохи більше. Знання дали розуміння: хворобливий від природи хлопчик, який рано осиротів, старанно працював над собою, не давав природі взяти гору й змалечку гартував своє тіло.
Силачем не став – куражу в нього було вище маківки.
У цьому Анна Вольська вже мала нагоду пересвідчитися.
Христя далі дивилася на Гліба косо. Ну, вона так на весь світ дивилася, бо поки всесвіт дівчини обмежувався її королівною. Сама ж Анна пройшла певну трансформацію. Від цілковитого неприйняття Коваленка поряд із собою до прийняття його права бути тим, ким є, – і навіть шукати з ним союзу.
Єдина жінка в Києві, яка вирішила заробляти на гідне життя приватним розшуком, без допомоги кримінального репортера обійтися не могла. За життя Іван Вольський давав Анні всю поживу для роздумів. Чоловік був її ногами, вона – його головою. Коли ж вона взялася самотужки розкручувати його вбивство, зрозуміла – не має змоги добути потрібні відомості там, куди ладен пролізти спритний Коваленко зі своїм знанням кримінальних звичаїв і типів.
– Чим вас почастувати? – Гліб галантно відсунув оббитий оксамитом віденський стілець, запрошуючи стару знайому присісти. – Роки вас не бачив.
– Але ж згадали зранку, – Анна присіла. – Чи це для красного слівця?
– Боже збав! – Коваленко відмахнувся. – Привід цілком конкретний. Настільки реальний, що я просто сюди, у ресторан, збирався гукнути хлопчика-посильного. Аби поніс вам записку з пропозицією зустрітися.
– І десять днів від часу останньої зустрічі в мене в садку – не такі вже й роки.
– То вже хто як рахує, пані Вольська. Для всякого час інакше біжить. Отже… – Гліб клацнув пальцями, підзиваючи офіціанта.
– Подобається пізнавати на власній шкурі гнів моєї вірної Христини? – усміхнулася Анна. – Чудово знаєте: вона терпіти не може, коли я їм десь поза домом. Ну, хіба званий обід, звана вечеря, інші прийняття. Колись чоловіка запрошували часто. Усім хотілося мати в товаристві одного з найкращих київських слідчих. Чи показати Івана званим гостям. – Не втрималася, додала: – Немов тваринку екзотичну.
– А ви не признавайтеся Христі, що обідали зі мною.
– Як ви собі це уявляєте? У світлі останніх подій, пане Коваленко, я змушена говорити Христині, куди йду, з ким зустрічаюся і як скоро повернуся. – Анна зробила страшні очі. – Віддана дівчина щиро думає, що поліція тоді зловила не всіх, кого треба. І тепер залишки товариства вбивць оголосили мені особисту вендету.
– Ну, ви ж не сказали Христині, що ми їстимемо разом, – Гліб не відступав.
– Від неї не приховаєш, – розвела руками Вольська. – Адже я повернуся, а стіл накритий. Мені важко буде їсти після такої маленької перерви. Христя все зрозуміє відразу. Знаючи, що я поїхала на зустріч саме з вами… Словом, отримаєте чортів, коли б не надумали завітати на чай.
– До речі, про чай, – Коваленко нарешті звернув увагу на офіціанта з прилизаним пробором, котрий терпляче тупцяв і сопів поруч. – Принесіть мадам чаю. Того, з китайських квітів, який вам привезли вчора. І один із десертів, на вибір хазяїна. – Гліб знову повернувся до Анни. – Довірите вибрати за вас? Не пошкодуєте.
– Що з вами поробиш, – кивнула Вольська.
Прилизаний відважив гості чемний напівуклін і зник. Коваленко заклав записник олівцем, відсунув знаряддя праці на край столу, потер руки.
– Отже, Анно Ярославівно, я притягнув вас силою думки. Згоден, дещо самовпевнений висновок. Більш раціональний звучить так: ви мене шукали і знайшли. Без серйозного приводу собі труду не завдасте. Слухаю вас уважно.
Вольська вирішила почати з головного, досить уже передмов.
– Учора моя віддана Христина ледве не стала жертвою шахрайки. Хоча обвести круг пальця дівчисько намагалося мене. Я вирахувала все відразу. Завдяки вам, пане Коваленко. Не лише, були ще інші деталі. Та загалом ви допомогли уникнути прикрощів. Але, – Анна багатозначно підняла палець, – тільки мені. Маю підозру, що ця шахрайка до вчорашнього дня виманила гроші не в однієї наївної жалісної дами. Мені цікаво, чи ви вже знаєте про подібні випадки.
– Слово честі, нічого зараз не зрозумів, – признався Гліб. – Яке дівчисько, яке шахрайство, до чого тут я. Тішить, що я вам допоміг, – але чим, Анно Ярославівно?
Замість відповіді Вольська розкрила сумочку.
На стіл перед Коваленком ліг примірник газети, у якій він працював.
Розгорнений на потрібній сторінці – з його репортажем двотижневої давнини.
4
– Я й до нашого ближчого знайомства стежила за вашими публікаціями. А потім, як ми разом успішно завершили важливу для мене справу, веліла Христині зробити передплату. Вже місяць тричі на тиждень листоноша доставляє мені газету. Шахрайці не пощастило: у моїй особі наскочила на вашу уважну читачку.
– А ще докладніше?
– Ось, – Вольська постукала вказівним пальцем по заголовку. – Дівчисько так само читає ваші репортажі. Майже слово в слово переказала мені описану вами історію нещасної Лизавети Мироненко.
– Прізвище поміняв з етичних міркувань, – швидко пояснив Гліб.
– Там зазначено, – кивнула Анна. – Ось лиш шахрайка зі зрозумілих причин не вказала цю важливу деталь. Натомість додала дещо від себе. Зокрема – назвалася донькою чернігівського судового пристава. Спокусника ж назвала не актором, як у вас, а художником. Решта – звідси, – палець знову торкнувся газетного аркуша.
– Зараз ви скажете, що своїми репортажами я направляю когось на злочинний шлях, – пхикнув Коваленко.
– Не скажу. Хоча подібне вже мало місце, і ви про це знаєте, – нагадала Вольська. – З іншого боку, з таким самим успіхом можна звинуватити авторів авантюрних оповідок у тому, що своїми історіями про вбивства вони провокують криваві злочини. Мій покійний чоловік за весь час слідчої роботи не навів жодного прикладу, коли пристойна особа зарізала когось, прочитавши оповідання про пригоди пана Шерлока Голмса. Або розчленувала людину, надихнувшись романом про вершника без голови.
– Дякую й на тому.
Офіціант приніс замовлені чай з десертом, а Коваленкові – чарку коньяку. Він не замовляв, та прилизаний підморгнув, даючи зрозуміти: господар робить комплімент. Поки Анні послужливо наливали чай у велику порцелянову чашку, обоє припинили ризиковану розмову. Десертом виявився свіженький, щойно спечений яблучний штрудель, присмачений легким малиновим сиропом. Побажавши смачного, офіціант знову випарувався.
Вольська не квапилася віддавати належне частуванню. Хіба сьорбнула задля цікавості напій – дотепер китайський чай із жасминовим квітом куштувати якось не випадало. Напій з першої спроби видався не дуже смачним, хоча й насиченим. Списавши враження на відсутність досвіду, Анна вирішила розкуштувати в процесі. Відсунула чашку, повела далі:
– Як ви вже зрозуміли, пане Коваленко, юна особа, якій на вигляд справді не більше ніж шістнадцять літ, видає себе чужим людям за жертву підступного спокусника. Дівчисько не по роках добре знає психологію. Кожна поважна жінка, до якої вона звертається по допомогу, вважатиме нижче своєї гідності перевіряти правдивість почутого. Адже для того треба навідатися в, гм, заклад мадам Ставніцер. Звернутися до поліції теж не можна – шахрайка й тут підстрахувалася. Піти в поліцію означає розкрити ганебну таємницю шанованим у своїй спільноті батькам. Їм і без того вистачає ганьби. Мовляв, утекла дівчина не знати з яким підступним спокусником. Але таке ще пережити можна, подібних випадків чимало. Історія з борделем бруднить значно більше.
– Згоден, – підтвердив Гліб. – Метикована дівуля. Проте відразу скажу: від вас чую подібну історію вперше. Дякую, вже готовий зробити з неї сенсаційну публікацію. Ваше ім’я, зрозуміло, фігурувати не буде. Хіба самі не проти.