– Отже, я хочу прояснити для нас усіх, на якому ми світі, – почала Вольська, легенько ляснувши в долоні. – Це треба зробити, щоб рухатися далі в правильному напрямку. Як дала зрозуміти Роза, ви, пане Коваленко, зібрали по цій справі інформацію, невідому дотепер мені. Також сама Роза обіцяла дещо дізнатися про так званого месьє Зевса. Мені не здається, пані та панове, – я впевнена: тут і тепер шматочки мозаїки складуться нарешті в більш-менш цілісну картину великого й страшного злочину. Що допоможе вирахувати Лялькаря. Поза сумнівом, він ховається десь тут, в Одесі.
– Не ховається! – наголосила Лисицька, гойднувши недопитим келихом.
– У тому й біда, – погодився Гліб. – Ми з Розою сьогодні на прогулянці вже встигли ще раз проговорити. Лялькар на виду. Просто ми його не бачимо, а інші не помічають. Або, і це найгірше, роблять вигляд, що не помічають.
– Бачте, – дорікнула Анна, – ви обоє вже говорите про те, чого не знаю я. Але хай. Спершу однаково моє слово. – Вона зробила невеличку театральну паузу. – Насправді я вже багато чого знаю. А про що не знаю – здогадуюсь. І здогади мої, мабуть, правильні або дуже-дуже близькі до істини. Справа дуже погана, та водночас не складна. Поліцейське слідство гальмує не так брак інформації, як той факт, що на поліцію тиснуть люди рівня та ваги купця й депутата Пивоварова. Уважайте, поліцейську управу тут контролює персонально київський генерал-губернатор пан Драгомиров. Поліція тремтить, боїться зробити щось не так, аби чогось не сталося прикрого, аби когось не зачепити. Тому й результату нема й скоро не буде.
– Згоден, – кивнув Коваленко.
– Тим часом, – Вольська не реагувала, вела далі, усе більше захоплюючись, – я вже можу розкласти все по поличках. Біда ось у чому.
Анна ступила до шафи. Вийняла з неї предмет, загорнутий у бордову шаль. Розмотала сувій. Урочисто поставила посеред столу невеличку ляльку.
Целулоїдну дівчинку вбрали в червону ельзаську спідницю. Поверх неї зав’язали картатий фартух. З-під хустки на голові зухвало витикалися в різні боки дві тугі руді кіски з вплетеними в кожну рожевими стрічками. Ноги прикривали коричневі сандалики.
– Купила саме цю, бо тезка, – посміхнулася Вольська. – Крамар назвав Анною.
– Поки не розумію навіщо, – признався Гліб.
– Я теж, – уставила Роза. – Хіба ти здитиніла. Або потішиш свою віддану Христю.
– Лялька для наочності, – спокійно пояснила Анна. – Так або приблизно так виглядає кожна жертва Лялькаря. У дитинство явно впадає він. Інакше не поясню, для чого робить із дівчат живих ляльок, а потім калічить, убиває. Оці живі, зламані божевільним Лялькарем іграшки псують загальну картину. Вибиваються з неї, а отже, – плутають сліди, збивають з пантелику.
Говорячи так, Вольська машинально погладила іграшкову дівчинку по голові. Роза й Гліб мовчали, даючи тим самим зрозуміти – уважно слухають далі. Облишивши ляльку, Анна видобула з шухлядки біля ліжка наперед приготований оксамитовий футляр. Розкрила його, виклала вміст поруч із іграшкою.
– Цей гарнітур я купила у відомій нам із Розою крамниці на Десятинній. Свого часу допомагала Іванові в одній справі, де були замішані київські ювеліри. Тож мала нагоду добре вивчити різні вироби. Усі прикраси мають певні особливості, неповторні, як стиль поета. Майстри-ювеліри певною мірою поети. – Вона посміхнулася. – Отже, продукцію батька й сина Цельмерів уже не сплутаю ні з чиєю іншою. Тут наголошу: Цельмери не найкращі, але й не найгірші у своєму ремеслі. У них є власний магазин у Києві, та здебільшого їхніми виробами торгують інші крамарі. Там, на Десятинній, цельмерські прикраси коштують невиправдано дорого. А пропонують переважно їх. Чому?
– Ой, я вас умоляю! – реготнула Роза. – У нас в Одесі на такий гешефт уже продають патенти! Не розумієш? – зиркнула на Гліба. – Брошці з камінчиком красна ціна червінець. Її у вітрині викладають за п’ять червінців. А коли приходить шлімазл з поліції з дурним питанням, за які гроші процвітає означена фірма, йому на пальцях показують цінники на товарах. Ось, торгівля йде, маємо профіт. Особливо обдаровані ще впарять дешеву брошку за всі гроші світу.
– Прикриття, – мовив Коваленко. – Такі крамниці почали називати пральнями. Перуть начисто брудні гроші. Відмивають.
– І ми вже знаємо, що прикривали цельмерівськими цацками, – повела далі Анна. – Шлюбних контор чи бюро знайомств повно не лише в Києві та Одесі. Будь-яка замшіла провінція має бодай одну таку. Заробіток цілком легальний, законний. А на Десятинній його ховають за прилавком з ювелірними прикрасами. Чому? – не чекала, відповіла сама. – Насправді там щось на зразок підпільного борделю. Самотні дами, зазвичай не першої молодості, або заміжні шукачки пригод платять за можливість таємно зустрічатися з заможним кавалером. Теж самотнім, хоча припускаю: більшість одружені. Тепер увага, – Вольська підняла вказівного пальця. – «Купідон» зводить обох, проте далі за все платить мужчина своїй таємній пасії. Такий вигляд, пані та панове, має проституція у вищому світі. Хтиві кавалери обирають собі дам по фотографіях, і я теж позувала для знімка. Все було б просто й, попри певні моральні аспекти, безпечно для життя. Аби тому самому майстрові світлопису не позували юні дівчата, перевдягнені ляльками. Крім того, загинув молоденький амбітний поліцейський, котрий склав простеньке рівняння й навідався на Десятинну з незручними питаннями. Пана Ляміна з компанією це так налякало, що вони менш ніж за добу згорнули свою лавочку. І в прямому розумінні спалили за собою мости.
Вольська замовкла, переводячи подих.
Зрозумівши це по-своєму, Коваленко кахикнув, перебираючи естафету.
– Моя черга. Мій клаптик, як зволили висловитися. Мені вдалося розговорити родичів і знайомих Марійки Сердюк. Спрацювало те, про що сказала щойно Анна Ярославівна. Поліцію не люблять, поліції стережуться. Зі мною балакають.
– Перехвалите себе, – буркнула Вольська.
– Та хай собі! – озвалася з крісла Роза. – Є чим, то хай вихваляється.
– Про Марійку краще, – нагадала Анна.
– Дівчинка справді торгувала собою, – зітхнув Гліб. – Печально, та, на жаль, не дивно. Які часи, такі й звичаї. Зі слів подружок, дурною не була. Цілком розуміла, чим займається й куди може зайти. Тому піддалася на пропозицію їхати в Одесу.
– Це вивідав нещасний Резников, якого кинули під трамвай. – Анна вже не мала щодо цього жодних сумнівів. – Так він вийшов на фатальний для себе слід.
– Але навряд Резников знає: дівчина збиралася не до Одеси, а до Парижа. І вмовив її на таку мандрівку згаданий тут пан Лямін, власною персоною! – Тон Коваленка звучав переможно. – На Ляміна з його «Купідоном» жертву вивела підопічна такої собі мадам Шеймес з салону на Верхньому Валу. Мадам, до вашого відома, постачає хтивцям з особливими смаками неповнолітніх дівчаток.
– Фу, – Вольську пересмикнуло від огиди.
– Згоден. Тільки ж, Анно Ярославівно, коли ви вже вирішили займатися криміналом, вам доведеться й не таке чути, знати, навіть бачити.
– Марійку фотографували? – спитала раптом Анна, тут же махнула рукою. – Господи, чого це я: звісно ж, робили фото. Її теж перевдягнули лялькою.
– Як і чотирьох інших дівчаток, рекомендованих мадам Шеймес. Знімав фотограф з бакенбардами. Потім з кожною розмовляв пан Лямін, там же, на території мадам. У «Купідоні» на Десятинній не була жодна з так званих кандидаток. Зате кожній розказали про цю контору, розписали барвистими фарбами. Мовляв, доставлять до Одеси, до моря. Звідти білим пароплавом – до самого Парижа, де почнеться нове, красиве й багате життя.
Вольська знову замислено погладила ляльку по голові. Затим торкнулася пальцями скронь, стиснула їх, почала масажувати в такт цокання годинника. Лиш воно порушувало тепер лунку тишу, що огорнула номер.
– Дякую, Розо, – сказала Анна нарешті. – Визнаю: Гліб Андріянович заповнив важливий пробіл. Під дахом «Купідона» у борделі постачали ю´нок. Про Париж точно брехня, сир у мишоловці. Хоча цілком можливо, Одеса не остаточний пункт. Звідси цілком можуть перевозити дівчаток до Туреччини. Продавати, як колись, у гареми чи ті самі борделі. Але все одно не зрозуміло, для чого їх перевдягали в лялькові платтячка. Не підкажеш? – Вона звернулася до іграшки. – Ні, чогось все одно бракує. Фото показували Лялькареві. Він мав вибрати собі наступну жертву. І якщо перед Марійкою Сердюк та Оленькою Пивоваровою він обмежувався Одесою… – Раптом вона сильно стиснула іграшку обома руками. – Убивця був у Києві в той час. Він не по дівчат приїхав, з іншою метою. Але якось справді пов’язаний з «Купідоном» і Ляміним. – Лялька впала на килим. – Розо, Глібе… Він не вбиває живих людей. Він псує дівчачі іграшки. Для нього це – потреба. Як ліки для хворого, прости Господи.