Звичайно, трійця змовників зустрічалася. Але вже не в готелі. Адже якщо одиноку пані в «люксі» вечір за вечором навідує мужчина, пильні лакеї не залишать це поза увагою. Роза була впевнена: тільки-но Анна відвідає контору Штейгауза, за нею стежитимуть, аби перевірити, що за одна і чи та, за кого себе видає. Тож домовилися перетинатися по черзі в Міському саду нібито на прогулянці, випадкові знайомі в подібних випадках часто підтримують необов’язкові ввічливі розмови.
Нігілісти-підпільники, не інакше. Чи розбійники, подібні до ватаги Луїджі Вампи[34]. Принаймні Вольська так сприймала їхні таємні, не помітні чужому окові маневри. Короткі зустрічі зводилися до підсумку зробленого Анною за день та обговорення подальших планів. А діяла вона правильно, не підкопаєшся.
Спершу купила кілька газет, де точно можна було наткнутися на оголошення про шлюбну контору Йосипа Штейгауза. Потім, уже наступного дня, формально – подумавши й зробивши вибір, пішла за вказаною адресою. У конторі скромну, не дуже сміливу відвідувачку зустрів чемний клерк, і Анна зрозуміла: справу налагоджено добре, особистої присутності самого Осі не треба, усі механізми змащені, коліщатка крутяться. Гості запропонували запашну каву з цукерками, ретельно розпитали, що привело й яку гостя має надію. Розмова велася неквапом, була довірливою, практично сімейною. Якби Вольська не знала, куди прийшла, напевне б відчула: тут її другий рідний дім, не інакше.
Ну, а назавтра після візиту їй до готелю прислали дорогий конверт з вензелями. Усередині Анна знайшла запрошення на морську прогулянку. Більше нічого не вказали, лише номер причалу та назву пароплава – «Святий Йосип».
Дуже символічно.
Утім, Анна знала: морська прогулянка – одна з пропозицій контори Штейгауза. На неї запрошують пристойну компанію, де будуть жінки в пошуках пари і чоловіки, готові до знайомства з перспективою завести стосунки. Звичайно, Вольську попередили: не всі гості, скажімо так, стурбовані матримоніальними питаннями. Запорошені й звичайні люди, давні друзі месьє Йосипа, вони допоможуть створити невимушену, доброзичливу, дружню атмосферу.
Ага, подумала вона тоді.
Звідництво найвищого калібру.
Навіть склала на вулиці пальці пучкою й прицмокнула, наслідуючи Розу.
І ось вона на корабельній палубі. Грає музика, вишколені офіціанти в білих жакетах з позолоченими ґудзиками розносять келихи з шампанським. Хтось уже познайомився, хтось насолоджується морським повітрям, безмежною блакиттю ген за обрієм, розслабляється, пригублюючи напої.
Вочевидь для різноманітності тут гуляли й пари з дітьми – Анна нарахувала трьох дівчаток і п’ятьох хлопчиків. Віку дітей визначати не навчилася, та прикинула: найменшій, дівчинці в матроському костюмчику й круглій шапочці з помпоном, років сім. Найстаршим з дітвори був на вигляд хлопчик-гімназист. Йому було не менше чотирнадцяти, він товкся біля суворих бабусі з дідом і чи не єдиний не приховував нудьги, бо інші швидко знайшли спільну мову, гасали палубою й трохи заспокоїлися, коли на столик спеціально для них поставили лимонад та фруктове морозиво.
Анна встигла перекинутися кількома нічого не значущими фразами з іншими гостями, переважно жінками свого віку чи трохи старшими. Чоловіки, потенційні кавалери, поводилися стримано, галантно. Віталися з усіма, заговорювали вибірково, розкланювалися, придивлялися.
І нібито тривало, бурлило якесь життя – та водночас нічого не відбувалося.
Особливо напружувало, навіть бісило Вольську те, що вона ані найменшого поняття не мала, що має трапитися такого, щоб привернути її увагу та вивести на Лялькаря.
Рухалася, навмання, навпомацки при яскравому світлі вересневого дня, під теплим південним сонцем.
– Гарна погода, чи не так?
Запитували в Анни, чоловічий голос говорив у ліве вухо, і Вольська здригнулася від несподіванки. Зайнята, перейнята думками, вона не почула, не помітила, як хтось тихцем підійшов, навіть підкрався ззаду.
– Ви мене налякали, – сказала правду, та намагалася говорити так, аби зауваження виглядало кокетством.
– Тут вам нема чого й кого боятися, мадам. Якщо не помиляюся, Анна?
Тепер Вольська повернулася й побачила перед собою молодика у піджачній парі, з тоненькими ниточками вусиків і кашкеті морського фасону.
Убір геть не пасував незнайомцеві, але він, схоже, зовсім не переймався. Стояв спиною до сонця, тож Анні довелося моргнути кілька разів, аби призвичаїтися до променів, що били в очі. Коли ж нарешті розгледіла молодика краще, упізнала одного з клерків контори Штейгауза. Ще тоді зловила себе на думці: їх мовби навмисне набирали. Не близнюки, і при тому подібні. Запам’ятаєш, але й легко сплутаєш зовнішність. Спритні, вишколені й непримітні водночас.
І все ж Вольська про себе дала клеркам визначення.
Ніколи не бачила вуличних сутенерів на власні очі – але саме такими їх собі уявляла.
– Так. Ми бачилися в конторі, ви ще всміхнулися мені. Проте, даруйте, погана пам’ять на імена… – тепер вона зіграла скромну збентеженість.
– О, не переймайтеся. Тим більше, ми не познайомилися. З вами мав приємність спілкуватися мій колега.
– Тим більше вибачте. Переплутати вас з іншим…
– Не страшно. – Молодик широко й масно всміхнувся. – До ваших послуг ми всі, як один. Адже кожна з вас – наша шанована клієнтка.
– Одначе ви звернулися до мене на ім’я, – зараз вона додала трошки строгості. – Як дозволите звертатися до вас?
– Поль, – була коротка відповідь.
– Oh, tu es français? – Анна швидко перейшла на французьку.
– Non, madame, – відповів він вибачливим тоном. – Батьки нарекли й хрестили мене Павлом. Але я не проти, коли до мене звертаються на французький манір. Тим більше, маємо чимало справ з французькими клієнтами. Чи не найбільше, чесно кажучи. Жінки, особливо зрілі, мають до французів певний сентимент.
– Чесно кажучи, месьє Поль, я не знаю, що мушу на таке відповідати.
– А ви нічого не мусите, мадам Анно, – молодик торкнувся двома пальцями свого лакованого козирка. – Просто ділюся враженнями, певним досвідом. І, бачу, вже забалакав вас. Насправді я з невеличким дорученням.
– Дорученням, ось як? – Вольська здивовано піднесла брови. – До мене, ви не переплутали?
– Особа, чиє прохання я вам переказую, навряд переплутала вас із кимось іншим. Для цієї особи ви – та сама одна, єдина й неповторна. Тож прошу, на вас чекають у шостій каюті.
– Де? – Анна зовсім перестала щось розуміти.
– Номер шість, – повторив Поль так, ніби зараз балакав із нетямущою дитиною. – Сходами з палуби вниз. Відразу ліворуч. Номери апартаментів, тобто, пардон, кают написані на дверях. Приємного знайомства.
– Чекайте, – Вольська взяла Поля за лікоть. – Ви нічого не пояснили.
– Вам усе пояснять при особистій зустрічі, – масна посмішка зробилася ще ширшою, відкривши два ряди ідеально білих та рівних зубів. – Униз сходами, ліворуч.
Молодик відступив, рухаючись при тому, мовби в танці. Анна хотіла ще щось запитати, але Поль уже неприховано втратив до неї інтерес. Виконавши одну місію, він узявся за іншу, і ось уже так само галантно розмовляв про щось з дамою, трохи старшою за Вольську. Нова співрозмовниця ненавмисне, машинально прикрила їх обох широкою сонячною парасолькою. Анні не лишалося нічого іншого, крім як справді спуститися з палуби.
Опинившись на початку вузенького, укритого червоним килимом коридору, вона завмерла. Бажання йти в шосту каюту, де на неї чекає не знати хто, не виникало. Ба більше: внутрішній голос наполегливо не радив Анні робити цього. Проте вона вирішила дослухатися не до нього, а до себе. Так, природне відчуття обережності зупиняло, змушувало добре подумати, перш ніж робити ризикований крок. З іншого ж боку, Вольська вже ризикує, перебуваючи тут, на явно ворожій території сама.
34
Луїджі Вампа – персонаж авантюрного роману Александра Дюма «Граф Монте-Крісто», ватажок банди розбійників, яка орудує в Римі та околицях. За сюжетом, Вампа розробив власну конспіративну систему, тому банда лишалася невловимою.