– Мадам, ви себе чуєте зараз? – Висока жінка розвернулася до присутніх. – Ні, ви колись чули чи бачили таке? Гарна морська прогулянка, скажу я вам! І не тільки вам! Про неї знатиме вся Одеса вже сьогодні!
– Ви нічого нікому не скажете, – процідила владна особа, кинула погляд на присутніх. – Ви теж. Чудово розумієте, воно того не варте. Історійка висмоктана з пальця. Таке Одесі не продають навіть у базарний день. Тримай.
Іграшку жінка буквально всунула в руку дівчинці.
Високо підняла голову.
Неквапом, перейнята власною величчю, посунула геть, зникла з очей.
– Що це було? – стиха запитала Вольська, не зводячи очей із ляльки, яку ображене дівча притискало до грудей. – Месьє Поль, ось тут і тепер – що це було?
– Нічого особливого. Крім того, мадам Анно, що ви, схоже, опанували себе й вирішили забути про прикру пригоду.
– Схоже, тут не зі мною однією щось недобре трапилося.
– Ви забобонна?
– Чому питаєте? До чого тут забобони?
– Сьогодні тринадцяте вересня.
– На вас неможливо гніватися після такого пояснення, – Анні справді треба було негайно миритися з Полем і справді вдати, що нічого особливого не пережила. – Тим не менше, я зроблю висновки. Скажіть краще навзаєм: знаєте цю даму?
– Котру? – молодик справді зрадів нагоді поміняти тему розмови.
– Ту, яка образила дівчинку.
– Не так, щоб близько. У певних колах відома особа.
І Поль назвав її прізвище.
5
Анна завжди боялася застудитися.
Навіть не так. Від застуди ніхто не застрахований, особливо в дитинстві. Чим дорослішою вона ставала, тим рідше до неї чіплявся цей прикрий сезонний недуг. Лякала не сама хвороба, яку доволі просто вилікувати.
Напружувало інше – застудженою Анна не подобалася сама собі.
Організм реагував дивно й прикро: крім кашлю й мокрого носа, тіло починала сіпати пропасниця. Вона ніколи, на щастя, не знала, як воно – коли крізь тіло проходить електричний струм. Та читала й чула, що відбувається. І застуда викликала дуже подібний ефект. Дрібні невидимі голки кололи тіло знизу догори й навпаки, стукотіли зуби, шкіра вкривалася огидним холодним потом, який виділявся рясно й швидко зволожував білизну. Затим тіло починало свербіти, і доводилося чухатися, немов після укусів комарів чи не дай Боже – блощиць або вошей.
Подібне Анна Вольська почала відчувати ще на корабельній палубі, щойно краще роздивилася сувору даму і, головне, її супутника. Пара трималася окремо, чому сприяв короткий, але гучний скандал. Утім, їх це не переймало, не тривожило. Навпаки, обоє поводилися так, ніби перебувають серед нижчих за себе осіб, не вартих їхньої уваги. Анна ж доклала титанічних зусиль, згадала всі свої акторські здібності, проявлені на виставах домашніх театрів у дитинстві й отроцтві, щоб її інтерес до парочки ніхто не помітив. Найперше – ота сувора мадам.
Проте значно більше цікавив її супутник. Чомусь Анна відразу визначила, що це мама з дорослим сином, а не нудьгуюча заможна персона з молоденьким коханцем. Для таких, як уже встигла зрозуміти Вольська, морська прогулянка була місцем інтимної зустрічі. Звідництво – теж складова справи Йосипа Штейгауза, один із різновидів купівлі-продажу живих людей. Отже, пара нічим не вирізнялася, доки не привернула до себе зайву увагу. Вона цілком вписувалася в загальну картину.
Але до чого тут лялька – знала тільки Анна.
Уже знала, роздивившись краще молодика, сина суворої дами. Єдиного, зі слів Поля, і любого синочка. Високий, худий, та водночас – сильний, пружний, тренованого тіла не ховала дорога піджачна пара. Навпаки, костюм кравець навмисне завузив, аби підкреслювати грацію – справжню хижацьку грацію. Блідий колір усупереч звичному сприйняттю не робив його вродливе, аристократично видовжене лице хворобливим. Навпаки, про хворобу свідчив би рум’янець на його щоках. Дивного, екзотичного вигляду додавало волосся – довге, каштанове, трохи нижче плечей, перехоплене посередині тугою чорною стрічкою. Глянеш зі спини – висока струнка жінка, не інакше.
В Анниній голові все склалося надто швидко – і здогад не так налякав, як стривожив. Звідси і напад пропасниці, і холодний піт. Добре, хоч зрадницького цокотіння зубів ніхто не чув. Тепер головне – зійти на берег, розшукати Розу й Коваленка. А далі вже на три голови придумати, де і як знайти докази її здогаду.
Небезпечному здогаду – те, що Вольська вже знала, загрожувало їй особисто появою купи впливових в Одесі ворогів.
Розуміння цього допомогло Анні опанувати себе вже в готельному номері. Тіло припинило тремтіти так само раптово, як почало. Вона швидко роздягнулася догола, спітнілу білизну кинула в спеціальний кошик, тут її поперуть і попрасують. Освіжила тіло у ванній, насухо витерлася волохатим рушником, розтираючи до гарячого шкіру й розганяючи кров.
Посидівши так на застеленому ліжку, Вольська нарешті усвідомила: відтепер їй слід бути гранично обережною. Чомусь стрельнуло – хтось із персоналу «Лондонського», напевне ж, харчується з рук Зевса Лікакіса. Необережний крок, необережне слово – і вона викаже себе та свої наміри. Адже Петро Лямін з київського «Купідону» саме через неї забив тривогу, спаливши за собою мости. Вочевидь, месьє Зевс у курсі справи.
– Стоп! – Анна сказала це вголос, сама до себе. – Тихо, дорогенька моя. Ти виказала себе в Києві, бо хотіла того. Хто знає, що ти зараз в Одесі? Ніхто. На тебе тут ніхто з поганців не чекає. Тебе тут ніхто з поганців не шукає. Набиваєш собі ціну. Теж мені…
Виклично глянувши на себе в дзеркало, Вольська неквапом перевдягнулася у свіже. День уже давно перевалив за обідню пору й неквапом перетікав у вечір. На прогулянці Анна пригощалася дуже мало, але їсти чомусь не хотілося. Налаштувавши себе на рішучі дії, вона викликала дзвінком служку, веліла принести чорнило, перо, чистий аркуш і конверт. Написала, що хотіла, заклеїла лист, розпорядилася віднести за вказаною на конверті адресою й передати особисто в руки панові Коваленку.
– Не залишати ніде для нього! – наголосила строго. – Якщо пана нема в номерах, дочекатися, поки прийде. Не здумай крутити, я чекатиму на відповідь. Принесеш – матимеш стільки ж. Дуй!
Служка раболіпно вклонився і здимів, отримавши щедру винагороду. Знову лишившись сама, Анна трошки розгубилася – уже не знала, що робитиме, чекаючи повернення гінця. Подумавши, вирішила таки замовити щось на підвечірок. Принаймні займе якийсь час.
Знову покликала іншого служку.
Замовила.
У двері постукали надто скоро. Вольська здивувалася – нічого собі тут обслуговування, одна нога тут, інша – там. Відчинила, та замість офіціанта побачила портьє з холу.
– Даруйте. Послання для мадам.
– Для мене? – здивовано перепитала.
– Анна Вольська, апартаменти люкс, – портьє широко й нещиро всміхнувся, простягаючи цупкий, важкуватий прямокутний конверт.
– Від кого? – вирвалося в неї.
– Не велено-с, – посланець шаркнув ногою. – Там усередині все сказано-с.
По неї прислали.
У листі зазначили: екіпаж чекатиме біля готелю на бульварі рівно о шостій тридцять. Таким чином, Анні дали на збори трохи більше години. За цей час вона мала можливість кинути все, включно з речами, забрати тільки гроші й документи та втекти звідси подалі. Бо нічого хорошого несподіване запрошення на світський прийом до Йосипа Штейгауза не віщувало. Надісланий їй адрес містив стандартний надрукований текст, у якому лишалося місце, аби вписати прізвище запрошеного, і стояв особистий підпис господаря вечора. Але під ним, майже в самому низу, біля краю, написали від руки:
«Справа честі – особисто вибачитися за ганебне непорозуміння. Сталася прикра помилка. Прошу дати шанс. Щиро ваш – О.Ш.».
Вольська відразу склала два і два та зрозуміла, як племінник Лікакіса вирахував її. Зрештою, вона не надто й ховалася, сама прийшла в контору, заплатила, скільки сказали. Назвалася собою, сказала, де зупинилася. Тепер треба зрозуміти, чому Штейгауз проявив до її скоромної персони особливий інтерес, запросивши на прийняття всього за кілька годин після повернення з прогулянки. Бажання просити за щось пробачення було таким собі приводом.