Це й зупинило Анну, застерегло від негайної втечі. Це викличе чимало підозр, насторожить, і їй навряд дадуть доїхати до вокзалу. Тим більше, Вольська не мала квитка на поїзд, що додатково затримувало її. Бігти ж туди, де зупинився Гліб, – виказати ще й його, поставити під удар. Не кажучи вже про Розу. Ні, вирішила Анна, нехай вони залишаться в тіні, будуть її таємною зброєю. Коваленко вже мав отримати послання, і ось-ось спритний служка принесе відповідь. Яка, чесно кажучи, їй уже не потрібна, адже гра пішла в несподіваний бік.
Інстинкт самозбереження досі штовхав до втечі.
Логіка вимагала прийняти запрошення, ніби нічого не сталося. Так Анна вигравала час, отримувала невеличке поле для маневру. І хтозна, раптом її страхи марні. Усе піде значно банальніше й простіше. Тож Вольська почала вдягатися до прийому.
Служка таки затримався довше, ніж вона припустила. Але з’явився вчасно, Анна вже збиралася на вихід. Хлопчина захекався. Вольська спершу прочитала Глібову відповідь, потім написала на звороті кілька речень. Знову запечатала той самий конверт. Витягнула, не дивлячись, першу-ліпшу банкноту – десять рублів. Служка не стримав радісного зойку: нічого собі листоношею побув.
– Пан Коваленко в себе? – запитала Анна неголосно, втаємничено.
– Чекав його трохи, – пояснив посланець. – Зараз, сказав, усе зробить, як просили.
– Отже, на місці, – мовила Вольська сама до себе, потім ступила до служки впритул. – Зробиш, як скажу – матимеш ще одну таку саму, – показала асигнацію. – Вважай, у тебе сьогодні найщасливіший день. Не загуби щастя.
– Угу, – вичавив посильний, облизнувши губи.
– Зараз ти побіжиш назад, звідки прийшов. Тільки вийди з готелю так, щоб ніхто не побачив. Розчинися в повітрі, ясно тобі?
– Угу, – червоний вологий язик знову пройшовся по губах.
– Пан Коваленко повинен отримати записку чимшвидше. Ти ж повертайся назад так само непомітно. Якщо, звісно, не хочеш ні з ким поділитися щастям.
Замість відповіді служка замотав головою.
– Молодець. Зараз мене не застанеш. Але я тебе не забула. Не обдурю, отримаєш зароблене. Віриш?
– Угу.
– Звати тебе як?
– Яша.
– Дуй, Яшо! Стрілою лети!
Посильний крутнувся на п’ятках, миттю здимів.
За десять хвилин Анна теж вийшла. Спокійно, неквапом. З гідністю й гонором шляхетної багачки, яка живе в люксі найкращого готелю Одеси.
По іншу екіпаж не пришлють навмисне.
Їхали не швидко.
Вольська сама попросила візника. Знову довелося грати, цього разу – капризну, примхливу знуджену мамзельку. Змусила чекати на себе, потім зробила круглі очі, закопилила нижню губу, занудила – хочу покататися вечірньою Одесою. Коли ще така оказія, а за поїздку однаково заплачено. Яка візникові різниця, гостя має отаку примху. Бороданеві на передку справді було байдуже, не заводився з примхливою панею. Пустив кобилу неквапом, їх обганяли пішоходи та інші екіпажі – Анна вже встигла помітити, що містом не ходить трамвай.
Де Преображенська вулиця, вона уявляла доволі приблизно. Та все ж цього досить, щоб капризами змушувати візника їхати до неї не найкоротшим, а якомога довшим шляхом. Теревенила без упину, питаючи, що тут таке, а що там, надміру голосно захоплюючись побаченим, чим привертала увагу перехожих, особливо – піжонів, котрі товклися біля ресторанів. Дехто салютував капелюхом, хтось блазнювато кланявся, один молодик навіть покликав до себе, обіцяючи показати ще більше цікавого.
Сутулого бородатого візника така поведінка не дивувала, і Анні вдалося затягнути ще трохи часу, виграти для себе й Коваленка зовсім не зайві хвилини. Нарешті відчула – далі не можна, занадто. Заявила тим самим капризним тоном: утомилася, поїхали, куди треба. Хоча попросила й далі не квапитися, дуже вже подобається вечірня мандрівка.
Нарешті приїхали. О цій порі вечір уже повільно й по-південному тепло, лагідно огорнув довкола. Та шмат вулиці освітлювали вікна перших двох поверхів чотириповерхового особняка в стилі ампір. Вочевидь, прийняття відбувалося там. Над парадним входом височіла гривата ліпна лев’яча голова. Паща чи то гостинно посміхалася, чи то хижо шкірила зуби. По обидва боки завмерли лакеї в лівреях часів імператриці Катерини.
– Зволите, барине. Приїхали, – пробурчав візник.
Анна глибоко вдихнула, повільно підвелася, покрутила головою, вдивляючись у сутінки. Обережно поставила праву ногу на сходинку коляски. Злегка поточилася, надто голосно зойкнула.
– Сей момент, мадам! Дозвольте допомогти! Прошу вашу ручку!
Де не взявся, немов дотепер крився в сутінках жевжик у кремовому піджаку, смугастих штанях та жовтому канотьє. Вольська вдячно схопила підставлену руку, відчула силу, хоча кощавий піжон не був ззовні міцним. Ступила на землю, а вечірній кавалер ляснув долонею по передку коляски.
– Н-но, поїхала!
Візник щось буркнув собі під ніс, сіпнув віжками. Залізні колеса загуркотіли геть, а піжон стиснув Аннину руку міцніше.
– Дозволите провести, мадам? – і вже тихіше, коротко: – Це тут?
– Ви дуже люб’язний кавалер! – відповіла Вольська голосно, а потім, так само тихо й швидко: – Ви встигли.
– За три рублі одеські екіпажі вміють літати, – гмикнув Гліб Коваленко. – Записку Розі послав. Лялькар там?
– Я впевнена.
– Помилки не буде?
– Я впевнена, – повторила Анна, і далі знову заговорила голосно, манірно: – На мене тут чекають! Але ми з вами, мій миленький, ще зустрінемося! Я довго буду у вас в Одесі!
– Шукайте Жоржа! – бовкнув Коваленко. – Мене знає весь Ланжерон!
Рука розтиснулася.
Гліб зник у сутінках так само швидко, як виринув.
А назустріч Вольській з парадного вже виходив Поль – чорний фрак, манишка, циліндр, біла квітка в петлиці.
– Боже мій, Анно! Де ви блукаєте! Вас уже зачекалися!
– Мене? – вона кліпнула очима, далі граючи наївність та невинність.
– Саме вас! Ох, і влетіло ж мені! Прошу, прошу за мною, ви наша особлива гостя.
Анна взялася за чемно підставлений лікоть.
Сходи всередині вкривала оксамитова килимова доріжка.
Обабіч дверей апартаментів першого поверху стояли мовчазні гусари. Прочинили їх без команди, і Анна з Полем поринули у світ багатоголосих скрипок. Музика лунала звідкись згори, і дуже швидко все прояснилося. Поль провів гостю вглиб широкої зали, далі нагору вели застелені килимом сходи. Тут так само зустріла пара пишновусих кремезних гусарів, і нарешті Анна потрапила в серце свята.
Зала, куди її провели, була помпезною та величною завдяки чотирьом колонам в античному стилі. На перший погляд, саме вони підпирали високу стелю, тримаючи її на собі. Та варто придивитися, аби зрозуміти – це лише декорація. Вони тут поставлені не для практичної користі, а найперше – заради краси. Поряд з дальньою колоною, в глибині приміщення, розмістився скрипковий квартет. Диригент, лисуватий сивий пузань, поважно стояв навпроти музикантів за пюпітром і впевнено орудував паличкою.
У звуках музики не ходили – плавали ліврейні лакеї, розносячи келихи з шампанським на круглих срібних підносах. Залою неквапом фланірували пари, окремо щебетали пишно й не завжди зі смаком убрані дівиці, окремо трималися невеличкі гурти чоловіків у незмінних тут чорних фраках.
Спершу поява Анни лишалася ніким не поміченою. Відтак Поль провів її через залу, вправно знаходячи фарватер, підхопив на ходу келих, простягнув супутниці. Вольська взяла, хоча пити не збиралася. Згадавши почуте колись від Івана попередження: у домі ворога краще нічого не їсти й не пити. А в тому, що цей дім до неї не дружній, попри загалом солідну, світську атмосферу, вона не мала жодних сумнівів.
– Поль, ну де тебе носить! – з ледь помітним роздратуванням вигукнув чоловік, який квапився їм назустріч із сусідньої з залою кімнати.
– Мадам Анна заблукала! – почав виправдовуватися той.
– Не заблукала, – м’яко поправила Вольська. – Дозволила собі трохи поблукати. Зловживаю гостинністю, пане… Штейгауз, якщо не помиляюся?