– Ласкаво просимо!
Анна мусила перекласти келих у ліву руку, аби Йосип Штейгауз зміг торкнутися губами правої, затягнутої в тонку сітчасту рукавичку. Господар дому вирізнявся уже милим, навіть привабливим черевцем, гострою чорною мушкетерською борідкою та напомадженими вусами під м’ясистим горбкуватим носом. Помада тримала їх ідеально рівними, і творча уява дозволяла сприймати їх, як дві гострі піки. Чорне кучеряве волосся не менш ідеально уклали бриліантином.
Тепер Вольська знатиме, який на вигляд власник борделів і торговець живим товаром.
– Ви запросили мене особисто, аби виправити якусь помилку, – вона відразу вирішила опустити протокольні церемонії.
– Так-так, зараз усе поясню.
Штейгауз клацнув пальцями. Поруч виник офіціант із тацею. Взявши келих, господар дзенькнув ним об край Анниного, закликав:
– За знайомство. Прошу, прошу, зробіть мені таку честь.
Анна пригубила.
– То в чому річ?
– Ось у цьому бовдурі, – Штейгауз кивнув на збентеженого Поля. – Таких шлімазлів ще Одеса не бачила. Він мені заплатить штраф, а вам, мадам Анна, повернуть усі витрачені кошти. Не заперечуйте, нам не треба поганої слави. Поль міг би навчитися розрізняти благородну даму від, пардон на слові, слабенької на передок профурсетки.
– Фу! – Вольська не грала, справді почервоніла від обурення.
– Прогуляймося, – Штейгауз жестом відіслав Поля геть, кивнув на двері в іншу кімнату. – Там затишніше, зможемо поговорити.
У сусідній кімнаті Анна побачила кілька круглих столиків, накритих сліпучо-білими скатертинами. На них стояли таці з канапе, дво- й триповерхові вази з тістечками та іншими десертами. Окремо, у мисках із кубиками льоду, мліли яскраво-червоні скибочки кавунів, накраяні трикутниками. Тут справді товклося менше народу, попри наїдки, але Вольська відразу помітила різницю – більше пар. Переважно старші чоловіки й молоденькі дівчатка, чий рід занять не викликав сумнівів.
– Отже, про що йдеться? – сухо запитала Анна.
– Поль хибно зрозумів ваші наміри, – пояснив Штейгауз, ковтнувши з келиха.
– Які ж мої наміри?
– Припиніть, – тон господаря невловимо змінився, почулися зверхні нотки. – Ви – самотня молода жінка. Приїхали з Києва до міста біля моря. Очевидно, увіходите до певного світського кола. Ви на виду, тож статус не дозволяє шукати, скажімо так, певних пригод там, де мешкаєте. Усе правильно, не варто грішити там, де живеш. Пардоньте за прямоту й відвертість, мадам Анно. Але ж ви знали, чим займається шлюбна контора Штейгауза. Хіба ви не просили познайомити вас із пристойним чоловіком, котрий допоможе не нудьгувати в Одесі? Зустрічі без зобов’язань, мадам Анна, хіба ні?
– Так, – вона знову почервоніла, хоч це справді була її легенда.
– Поль ще не навчився розбиратися в людських типах. Особливо – у таких, як ваш. Є дами, не завжди вдови й не завжди незаміжні, яких цікавлять гострі відчуття під час короткого й близького побачення в каюті. У відкритому морі, романтично звучить. Цей осел вирішив – ви саме з таких. На мій сором, він помилився. Його помилка – моя помилка, честь фірми. Проте, – Штейгауз багатозначно гойднув келихом, – мені так само дивно, коли ви вдаєте зараз ображену невинність. Мету свого візиту до нашого міста щойно підтвердили. Просто вам хотілося й далі хочеться, щоб усе мало значно пристойніший вигляд. Я правий?
– Так, – більше слів Анна не знайшла.
– Ви й далі хочете, щоб ваша, гм, місія була успішною?
Аби не «такати» втретє, Вольська мовчки кивнула.
– Цього разу все буде дуже пристойно, – пообіцяв Штейгауз. – Доручу вас людині з більшим досвідом, ніж телепень Поль. Тим більше, ви можете їй довіритися, адже ви знайомі.
– Що? – не зрозуміла Анна. – Знайома? З ким?
Штейгауз легко, але наполегливо розвернув Вольську в потрібний бік.
– Добрий вечір, Анно Ярославівно. Скільки літ, скільки зим. Яка несподівана та до біса приємна зустріч.
За звуками скрипок та людським гулом вона не почула кроків ззаду себе. Навіть якби почула – тут усі довкола ходять. Нічого особливого.
Як не було нічого особливого в зовнішності чоловіка, який говорив до неї. Сірий погляд, жодних особливих прикмет. Навіть фрак не вирізняв, навпаки, дозволяв зливатися з іншими гостями у фраках, розчинитися серед них, загубитися.
– Добрий вечір, – повторив Петро Лямін.
Тринадцяте число, ось і не вір – чомусь майнуло в голові Анни, перш ніж устигла злякатися.
Тепер – по-справжньому, сильно.
Розділ восьмий
Гембель[35]. – Тиха бухта. – Лисиця проти Лева. – Страшно цікаво. – Лисиця проти Вовка.
1
Роза першою відчула біду.
Не могла пояснити. Просто тенькнуло серце.
А Лисицька знала себе дуже добре.
Відтоді, як дівчиськом – сиротою пішла з цирку шапіто у великий, жорсткий та жорстокий світ, спершу, аби вижити, змушена була робити чимало поганих речей. Потім, коли вирішила замість виживання почати жити, відчула смак гріха й пороку. До зрілого віку, якого досягнула тепер, зробилася цинічною, збила докори сумління на мозолі. Чуже горе зазвичай не торкало, не вражало, не переймало. Звикла вирішувати свої проблеми самотужки, ризикувати, влазити в авантюри, вигравати, програвати, падати, видихати, утрачати майже все. І починати заново – аби цього разу виграти, здобути вдвічі більше, якщо не втричі. Здається, не було вже такого, чого б Роза не знала, не бачила чи не могла собі уявити.
Та не все довкола лишало байдужою. Траплялося різне, від чого вона не могла просто відмахнутися. Мовляв, хай собі, мене не обходить, вигрібайте самі. Серце стиснулося, коли дізналася про звірячі вбивства зовсім юних дівчаток.
Ні, професійну шахрайку на прізвисько Лисиця не обходило, що підлітки продають себе. Хтось не бачив інакшого способу годувати батька-інваліда, спрацьовану й спиту матусю, менших братиків-сестричок. Звісно, Розі не могло подобатися, коли з такими дівчатками поводяться погано. Хоч мадам з борделю, хоч вуличний кіт-сутенер, хоч пихаті пани-клієнти, для яких юні повії – людське сміття, не інакше. Але вона й не готова була опікати всіх і кожну окремо. Є ситуації, коли життя не лишає вибору, крім як дбати про себе змалечку.
Але полювання на нещасних дівчаток, котрі не ладні себе захистити, ще й збочені фантазії – перевдягати жертв ляльками… Ні, навіть для цинічної Лисиці занадто. Ось чому зацікавилася, перейнялася, ось чому поїхала до Вольської по допомогу. Серце покликало, інакше не скажеш.
Тож Роза сердечним сигналам довіряла. І зараз воно зрадницьки занило, захололо, ще й невидима міцна долоня стиснула всередині. Так відгукнулося, щойно дізналася з Глібової записки про запрошення для Анни. Добре, хоч посильний з номерів застав її на місці. Не барилася, миттю зібралася, була на Преображенській хвилин за сорок після Коваленка, не пізніше. Похвалила, що відразу її шумнув.
Далі потягнулися години чекання. Вони з Глібом не придумали нічого розумнішого, як вдавати парочку. Ідея банальна, але робоча. Біда в тому, що обоє не уявляли собі, скільки часу доведеться отак гуляти туди-сюди кварталом. Рано чи пізно фланери впадуть в око комусь із тих, хто дбає про безпеку вечірки. А в тому, що сторожа десь є й пильно стежить за вулицею, не мали сумніву ані Роза, ані Гліб.
І ще більша біда – жоден не знав, скільки треба чекати й на що. Відтак інших варіантів тримати особняк, де зникла Анна, однаково не малювалося. Тож вирішили не маячити в полі зору лакеїв при дверях. Походжати, перетинаючи вулицю всякий раз в інший бік. Мінятися місцями на ходу. Неабияка конспірація, та все ж таки.
– Ося сам прислав запрошення, – міркувала Лисиця вголос, щоб не мовчати. – Неблизько його знаю. Воно мені треба, на чому він робить собі справи й боби[36]. Тільки за ці дні дізналася про Осю стільки, шо Боже ж мій. Для чого воно мені треба, ці манси[37].