– А простіше? – перепитав Гліб.
– Ося Штейгауз сам ніколи не підніме тухес, коли не має до когось особистого інтересу, – пояснила Лисиця. – По Аньку нашу він прислав диліжанс. Має до неї інтерес. А ще зранку не знав про її існування. Ой, Глібко, гембель намалювався. Ще й який гембель. Для Аньки – і для нас за компанію.
– Який план?
– Туди, всередину, нас не пустять. Не звали. Аби мені хоча б до обіду знати про запрошення – я б уже туди протирилася. Ще й із таким кавалером – ховайся. Тепер усе, зливай воду. Поки Анька з парадних дверей не вийшла – гуляємо.
– Не вийшла. Далі що?
– За хвоста себе вкуси, – огризнулася Роза. – Ляпаєш ляпалом дурним.
Насправді злилася на себе. До чого тут Коваленко, коли вона сама не склала плану порятунку Анни. Найбільш прикро: не знала, з якого боку до проблеми підійти. Не часто Лисиця мала такий гембель, ох не часто…
Раптом парадні двері штовхнули зсередини.
Лисицька зачепила це бічним зором, бо ряжені лакеї незвично заметушилися. Той, котрий стовбичив із лівого боку, потягнув дверну ручку на себе вже після того, як стулка масивних, важких дверей подалася вперед. Його напарник устиг потягнути стулку зі свого боку – і його відштовхнули плечем.
Жінка у вихідній сукні висіла на шиї чоловіка у фраку, але без циліндра. Вечір уже остаточно вступив у права. Тож зі своєї позиції, з тротуару на протилежному боці вулиці, ще й на відстані, під кутом, ані Роза, ані Гліб не могли його розгледіти як слід. Проте світло, що падало з вікон, дозволяло побачити: жінка не обіймає чоловіка – тримається за його шию. А мужчина, своєю чергою, підтримує її обома руками.
Тому й рухався плечем уперед.
– Сукня, – процідив Коваленко. – Її сукня.
– Точно?
– Фасон. Я розгледів, коли перехопив тут… Анна… Чорт, це ж Анна…
Гліб смикнувся вперед, не контролюючи себе.
– Куди! – прошипіла Роза в спину, схопивши за фалду піджака. – Спалишся, і вона з тобою разом.
Чомусь Лисицька не мала сумніву: репортер правий.
З Анною таки халепа.
Серце сильно тіпається, недарма.
Тим часом назовні швидко вийшла ще одна чоловіча постать у чорному фраку. Цей циліндр не забув, але коли заходився підтримувати Анну з іншого боку, вона махнула рукою – убір злетів із голови. Запопадливий лакей кинувся підіймати. Здмухнув, подав власникові. Той невдячно гримнув, кинув щось різке, коротке, гнівне. Лакей не відступив – відскочив від гріха подалі.
До дверей підкотив критий екіпаж.
– А ми стоїмо, як телята – і дивимося, – вицідив Коваленко.
– Рипнешся – приб’ю, – пообіцяла Роза, хоча думала так само.
Чоловіки підхопили Анну з двох боків. Раз-два – підсадили, запхнули всередину. Три-чотири – сіли за нею. Та екіпаж лишився на місці, аж поки з будинку не вийшов третій чоловік.
– Ося, – видихнула Лисицька. – Вуса врозліт звідси бачу. То його гордість.
Штейгауз застрибнув у екіпаж.
– Ося, – повторив Гліб, проводжаючи закриту карету розпачливим поглядом.
– Сам поїхав, – процідила Роза. – Коли так, хвоста йому наша Анька присмалила, шо Боже ж мій. Знати б, коли і як устигла.
– Лялькар там. Вона сказала.
– Або – не там, – парирувала Роза. – Або це сам Ося. Або один із трьох, хто забрав її зараз з собою. Нічого ми з тобою, Глібку, не знаємо.
– Прізвище…
– Тихо, ша, – вона ледь піднесла голос. – Якщо таки вгадала, якщо осяяло, карти лягли, зорі склалися – нам усім буде, Боже ж мій. До Штейгауза не підступитися, бо Зевсів родич. А до того, чию фамілію Анька тобі написала, не підступитися зовсім. Там такі родичі, що проти них Зевсові – діти сопливі.
Крита карета зникла за рогом.
2
Кому сказати – не повірять.
Але Роза Лисицька справді любила програвати, і часом – не менше, ніж вигравати. Невдача додає розуму. Хто придумав мудру фразу, Лисиця не знала, та приймала її цілковито. Життя вчило багато разів, тож правдивість цього твердження не раз відчувала на власній шкурі. Програш означав погані розрахунки, недбалу, недостатню підготовку, оголював помилки і, як наслідок, давав змогу врахувати їх наступного разу. Роза вважала себе старанною ученицею і чим далі, тим менше робила помилок. І тим вдячніше приймала чим далі, тим рідкісніші програші, навчилася тримати удари, зробилася товстошкірою.
Одне уточнення: Лисиця визнавала поразку там, де мала можливість перемогти. Просто комусь пощастило, їй ні. Була неуважною, зловила ґаву, а то й не одну. Могла вплинути на ситуацію, щось краще передбачити, десь проявити більше уваги.
Зараз Роза казилася, бо переживала той, найгірший варіант поразки, коли виявилася безсилою. Від неї, її вмінь, підготовки, досвіду та спритності нічого не залежало. Лисиця бачила, як у неї на очах поганці викрали її не те щоб близьку подругу, але – гарну товаришку. Яку Роза сама – сама, чорт забирай! – утягнула в цю небезпечну гру. Звісно, Анна Вольська доросла людина, ще й зацікавлена. Знала, куди полізла, й розуміла можливі наслідки. Проте Анна вскочила в гембель не десь-інде, а тут, в Одесі.
На Розиній території.
Знову тьохнуло серце – нагадало Лисиці: вона ж за Аньку відповідає, як не крути-викручуйся.
Сама не своя від люті, Роза якийсь час ішла містом без певної мети. Коваленко відчув її стан, тож мудро мовчав, лиш намагався не відставати. Якби хтось звернув на них у сутінках увагу, подумав – парочка посварилася, і тепер кавалер шукає слова, аби вимолити прощення в дами. Сам Гліб розгубився не менше. А рій думок у голові лише гудів, додаючи болю в скронях, та не складаючись у жоден, навіть цілковито божевільний, не прийнятний для втілення план порятунку Анни.
– Біда, – озвалася нарешті Роза.
– Згоден, – миттю підхопив Коваленко, аби хоч щось сказати.
– Аньку або забрав падлючий Лялькар, або її повезли до нього в лігво. Ось біда, – процідила Лисиця. – І часу в нас із тобою, Глібко, уже нема. У кращому разі є кілька годин, аби спробувати знайти те лігво.
– Лялькар може сидіти в іншому місці.
– І то так. Згодна. Лігво в цього звіра навряд одне. – Роза різко зупинилася, немов налетіла на невидиму скляну стіну, видихнула: – Так і в мене нірка не одна!
Гліб теж зупинився, глянув на супутницю здивовано:
– Що з того?
– Тихо, ша! – Роза підняла руку, зупиняючи його й водночас не спиняючи хід власних думок. – Дізнатися можна. Навіть швидше, ніж ти думаєш. Лисиця має в усій Одесі багато знайомих, які її поважають. Як почують, що йдеться про вбивцю дівчаток – усі, хто треба, на вуха стануть. Є небезпека, що не встигнемо знайти Аньку живою…
– Розо!
– Що – Розо? Життя таке, шлімазл ти! Лялькар чи його посіпаки або замочать бранку, або – скалічать. Пичку поріжуть бритвою, пальці поламають, руку вивернуть із суглоба. Лялькар мастак на такі штучки.
– Ні!
– Тихо, ша! – повторила Лисицька. – Хіба мені того хочеться? До такого гембеля треба готувати нерви. А краще встигнути й видерти Аньку переляканою, але живою. Ще краще – неушкодженою. Пара синців не рахується.
– Твій тон підказує – щось серйозно заважає.
– Стій так, слухай сюди, – Роза наблизилася впритул, узяла Гліба за лацкани піджака. – Не щось, а хтось. Зевс Лікакіс, він же Вовк. Ми з тобою не знаємо напевне, хто Лялькар. Чи справді він той, на кого вказала тобі Анька у своїй записці. Тут і тепер ми це не перевіримо. Навіть якби дуже хотіли – усі бояться Вовка. Усе, що ми робимо зараз, – це діємо проти Зевса. А таке може робити навіть не трошки хворий, а дуже хворий.
– Лікакіс, король контрабанди, один із королів Одеси, особистий друг генерал-губернатора та оберполіцмейстера прикриває маніяка-вбивцю? Мене не дивує насправді. Дивує інше: для чого такий гембель Зевсові.
Роза поправила зсунутий при швидкій ході капелюшок.
– Ося Штейгауз – близький родич не просто Зевса. Він рідний племінник Зевсової дружини. Аби Лялькар чи хтось подібний жирував під прикриттям когось із родичів самого Вовка, було б простіше. Родичі дружини для нього – святе. Бо вона за кожного зробить Зевсові таке Боже мій, що краще втопитися в Чорному морі на мілині.