– Ага. Ваш Зевс із таких, що побіжать топитися, – гмикнув Коваленко.
– Тому в нас нема шансів знайти партнерів проти Осі Штейгауза. Бо це – партнери проти Зевса Лікакіса. Варто мені почати діяти, не сказати – натякнути, і за годину, а то й швидше, хтось спритний продасть мене Вовкові навіть не за срібляки. За послугу, можливість наблизитися до месьє Зевса, випросити щось навзаєм. Вовк усемогутній.
– Тобто, ми самі, – зітхнув Коваленко. – Тим часом Анну там…
– Тихо, ша! – різко перервала Лисиця. – Не тисни на мозоль, не бий на жалість, не роби мені нерви. На пальцях розклала, чому за нас ніхто не підпишеться під цим гемблем. І чому я, – вона тицьнула себе в груди, – не ризикну нікого просити про допомогу. Це мінуси. Тепер про плюси і шанси.
– Вони є? – щиро здивувався Гліб.
– Якщо ти готовий піти зі мною.
– Готовий! – Коваленко згодився, коли Роза ще не завершила фрази, тут же запитав, уже запізніло: – Куди й коли?
– Зараз. Часу в нас дві години, аби випередити Лялькаря. Ну, може, три, більше вони Аньці твоїй, боюся, не дадуть. Куди – спробую дізнатися. І ще про плюси й шанси. Я ж казала, у мене не одна нірка. Є тиха гавань, про яку ніхто в усій Одесі не знає. Дещо тримаю там, а коли зовсім припікає – ховаюся, залягаю на кілька днів, поки штормить дев’ять балів. Потім, як усе вийде, нірка не врятує, але щось придумаю. До того ж, як усе зробимо, моя тиха бухта – ідеальне місце пересидіти шторм.
– Нічого не зрозумів, – Коваленко був із Розою чесний. – Крім того, що в тебе є потаємна квартира і якийсь план.
Лисиця не поспішала з поясненнями, далі говорила – недоговорювала:
– Жінчиних родичів месьє Зевс не любить. Бо змушений оберігати їх більше, ніж своїх близьких. Дружина над ними труситься, робить своєму Лікакісу за кожного нерви й вирвані роки. Але є на всю Одесу тільки одна особа, над якою наш Вовк труситься більше, ніж жінка його – над усією своєю паскудною ріднею. І щойно виникне загроза цій особі – Зевс піде на будь-які переговори. Будь із ким, Глібку. Треба надибати, де ця особа зараз. Бо з ким вона – уся Одеса знає. – Випереджаючи питання, Роза приклала долоню йому до вуст. – Тихо, ша. На все свій час, не гаймо його. Бикицер!
Роза Лисицька на очах помінялася. За весь, не надто тривалий час знайомства Гліб бачив її різною. Збентеженою, розгубленою, лютою, розважливою, уїдивою, навіть спокусливою. Тепер один із найвідоміших київських газетних репортерів не знаходив потрібних слів, щоб описати нинішню Лисицю. Хоча ні, усе ж відшукав потрібне, яке відповідало найкраще.
Не треба нікому зараз ставати в Рози на шляху – знесе.
Спершу на Ланжеронівську, до «Фанконі»[38].
Тут нічні забави лиш починалися, і Роза, велівши Глібові чекати на іншому боці вулиці, зникла всередині. Не було її хвилин тридцять. Коваленко нервово зиркав на свій хронометр, женучи від себе подалі картини знущань над Анною, одна за іншу страшніші.
Нарешті Лисиця вийшла, рушила тротуаром прямо. Знаючи, що Гліб не зводить очей, жестом покликала за собою. Щойно завернула за найближчий ріг – зупинилася, чекаючи. Коли захеканий Гліб наспів підтюпцем, сказала коротко:
– Вони гуляють на Ланжероні. Ресторан в Олександрівському парку[39].
Про кого мова – Коваленко вже знав. Поки йшли, Роза виклала йому свій план на ходу. Чомусь Гліба не здивував масштаб задуму. Більше він дивувався собі: погодився легко, без тіні сумління. А це ж не в Києві ставити на кін власне життя в підпільному картярському клубі. Адже, як не крути, той нічний візит Коваленко вважав пригодою. Небезпечною, ризикованою, та все ж – авантюрою. Себе уявляв героєм книжки, тому й зіграв усе, мов по нотах.
Лисиця пропонувала не пригоду – війну.
Якби Гліб не вважав її своєю, якби не йшлося про Анну, навіть заради гострого сенсаційного репортажу не запхав би в це свою голову. Нехай би став боягузом у чиїхось очах. Краще живий боягуз, ніж мертвий сміливець.
І ще одна причина: Роза.
Розумів Коваленко, чітко усвідомив для себе – Лисицька нинішнім вечором свідомо палила за собою всі мости в рідній Одесі. Життя їй тут не буде, якщо все вдасться. Та якщо зірветься – тим більше Розі не жити. Кидати людину в такій ситуації, коли вона зробила найменш бажаний для себе вибір, Глібові не дозволяв власний, ніде на записаний, та все ж чинний кодекс честі.
Спершу взяли візника – і галопом на Кінну. Там, за базаром, який на цей час уже вгамувався й спав, звеліла зупинити біля невиразної кам’яниці на два поверхи. А як відпустила екіпаж – швидко сказала візникові щось на вухо. Той не здивувався, кивнув, розвернув коняку й зник у темряві.
– Приїхали. Гостем будеш, – буркнула Лисиця, додала чи то роздратовано, чи саркастично: – Першим.
Одну з тутешніх квартир, чи не найменшу, Роза охрестила своєю тихою бухтою. Винаймала її під чужим іменем. Платила наперед, на цій рік, і з домовласником намагалася перетинатися якнайменше. Коли ж зустрічі не уникнути, міняла зовнішність і навіть голос. Коваленко завважив: на дверях два замки, вікна теж зачинені зсередини. Перш ніж засвітити гасову лампу, Лисиця щільно зашторила їх. Глібовим очам відкрилися вузеньке дерев’яне ліжко, клишоногий ослін, стіл і величезна важка шафа.
– Але-гоп! – не стрималася Роза, розчахнувши дверцята.
Нічого особливого, жодних вражаючих фокусів. Повно одягу, різного, жіночого та чоловічого. На окремих полицях – перуки, хустки й капелюшки всіх можливих фасонів. Не гаючи часу, Лисиця витягнула чоловічу піджачну пару, додала до неї сіру сорочку з косим комірцем, кинула на стіл.
– Одягайся.
Перш ніж Гліб почав, вибрала сукню для себе. Такі носять зазвичай провінціалки з вульгарним смаком, бо чомусь вважають подібне шиком, останнім вереском моди. Узялася за верхній гачок свого комірця, розстебнула перший, другий. Перехопила трохи розгублений Коваленків погляд, кинула різко, цинічно:
– Давай ще витріщатися. Баб голих ніколи не бачив? Бо мене таким добром, як мужик без порток, не налякаєш.
Гліб засопів, похапцем відвернувся. Заплутався в штанах, застрибав на одній нозі. Ледве не впав, утримався. Нарешті перебрався. З розміром, ясно, не вгадала – перевдягалася в чоловіче сама, тому й міряла на себе, пані в розквіті сил та літ. Коваленко виявився худішим за неї. Чорні суконні штани мусив щільніше затягнути на смугастих підтяжках, піджак висів, мов на дерев’яному городньому опудалі.
Розі на перевбирання треба було більше часу, але не аж так. Щойно завершила процес, Гліб побачив перед собою дешеву дівулю, яка цінує себе дорожче за англійську королеву. Руде волосся заховала під каштанову перуку, навмисне розкошлачену – так ще вульгарніше, обладункам у тон. Довершила óбраз, видобувши з надр шафи кольт, підважила.
– А шпалер у мене один, – закусила губу, сказала, ніби провину визнала, тут-таки стрепенулася, наче лиш зараз згадала про важливе. – Ти взагалі із залізками дружиш? Упораєшся?
Не думав Гліб Андріянович Коваленко, що його заскочать отак зненацька простеньким питанням. Дослідник кримінального дна, здатний бути запанібрата з київськими босяками, не мав вогнепальної зброї. Знайомі поліцейські тричі давали постріляти, але всі рази заряджали револьвери власноруч. Пан писака мусив лиш натиснути на гачок спуску. Влучністю Гліб похвалитися не міг. І волів не розводитися про свої спортивні вправи, опановані навички – тільки навички, не майстерність! – французької боротьби. Міг зацідити кулаком, коли нема іншого вибору. Бійок не боявся, та все ж намагався уникнути до останнього, викрутитися, вислизнути, утекти – бігав швидко, газетяра ноги годують.
– Обійдуся, – відповів поважно, але обтічно, бо стати доважком до спритної та вправної Лисиці не входило в його плани.
– Доведеться обійтися, – визнала Роза.
Узяла жіночу сумочку, витрусила з неї дрібниці, поклала кольт туди. Туди ж засунула велику чорну маску доміно, обклеєну блискучими золотавими лелітками. Глянула на Коваленка критично, ледь скривила губи, легенько пирхнула.
38
Кафе «Фанконі» – в описаний період популярне місце зустрічі та відпочинку одеських комерсантів, представників криміналу й богеми. Відкрите Яковом Фанконі в 1872 році. Розташовувалося в прибутковому будинку на розі вулиць Ланжеронівської та Катерининської.
39
Олександрівський парк – тепер: парк імені Т. Шевченка. Заснований 1875 року, названий на честь відвідування Одеси імператором Олександром Другим.