Револьвер дивився на супутницю Львовича.
Молода особа не встигла злякатися – бахнуло, куля пролетіла над її головою, вгризлася в стіну над естрадою. Дівиця не стримала крику, втягнула голову в плечі, вирвалося:
– А-а-а-а, Леве! Зроби щось!
– Моя черга, – відрізала Роза. – Ми з другом зайшли саме туди, куди хотіли. Ваша дама піде з нами, у нас до неї інтерес. Не постраждає ніхто, у тому числі вона. Ви правильно сказали, месьє Львович. Наставивши на вас кольт, мені вже нема чого втрачати. Спробуйте не випустити нас звідси, спробуйте затримати, спробуйте не пустити з нами мамзель Агату – і я змушена буду захищатися. Ви змусите мене робити дуже погані речі. Ви бачили, як я стріляю.
– Це Агата Лікакіс, – упевненість поволі залишала Лева.
– Єдина, а тому – улюблена донька Зевса Лікакіса, – підхопила Роза. – Ваша наречена, месьє Львович. Її тато дуже задоволений такою партією. Лев стане родичем Вовка, – вона скривила посмішкою кутик рота. – Месьє Зевс не буде в захваті від майбутнього зятя, якщо він поставить життя Агати під загрозу. А так буде, месьє Львович, щойно ви завадите мамзель піти до нас у гості.
Рипнув стілець.
Лисиця вловила рух боковим зором. Загнана глибоко паніка виринула миттю, огорнула, почала накривати. Указівний палець надавив на спуск, курок почав холостий хід, пройшов половину.
– Леве, я піду з ними! – відсунувши свій стілець чимдалі, Агата Лікакіс підвелася, виставила вперед затягнуті в корсет груди. – Не треба жертв. Тато все зрозуміє. А ти знаєш, що треба робити.
Роза вчинила так, як спершу не планувала: сіпнула Агату за руку, підтягнула до себе впритул. Револьверне дуло вперлося молодій жінці в щоку. Лисиці передався її дотепер старанно прихований переляк.
– Накажіть, аби без дурниць, месьє Львович!
Не опускаючи револьвера, Роза посунула назад до виходу.
4
Думали – вічність минула.
Насправді ж чверть години, не більше. З ресторану всі троє вилетіли галопом. Агата бігла слухняно, не опиралася. Лисицька навіть забрала від неї дуло. Сховати кольт не було куди, сумочку лишила в ресторані, валялася на підлозі. Коваленко, що весь час мовчав і зачудовано, мов під гіпнозом, стежив за подіями, тепер замикав невеличку процесію втікачів. На бігу раз по раз озирався, тож першим побачив кількох чоловіків на ґанку.
– Ззаду! – попередив.
Відповіддю гримнули постріли, тут же закричав перелякано Лівшиць:
– Вей! У що ви мене втягнули!
Роза ткнула Агату в бік цівкою, заганяючи в коляску. Розвернулася, пальнула у відповідь, не цілячись і не маючи наміру в когось влучити. Затим застрибнула всередину. Гліб став на підніжку, рявкнув:
– Жени!
– Мадам Розо…
– Жени, якщо життя дороге!
Лівшиць сильно вдарив віжками. Кінь розвернувся, рвонув уперед, помчав галопом, залишивши ресторан позаду. Роза далі не знімала маску, про всяк випадок натиснула дулом полонянці в бік.
– Сиди!
– Та сиджу! – раптом огризнулася Агата.
Гліб, який уже впав на лавку з протилежного боку, з подивом уловив: злість витісняє переляк.
– Ви хто, чорт забирай! – вигукнула бранка, тут же передумала: – Ой, ну яка мені різниця, як звали покійників!
– Ти нас уже поховала, – процідила Роза. – Не спіши.
– Мадам Розо, ви поховали мене! – істерично відгукнувся з передка Лівшиць.
– Вас шукатимуть мій наречений і мій батько, – вела Агата далі. – Що для вас гірше, убийте, не знаю.
– Ніхто тебе не вбиватиме. Не мрій навіть, – огризнулася Лисиця. – Але краще не наривайся. Бо ляжку прострелю – будь спокійна!
Тим часом коляска вилетіла на бульвар. Роза простягнула револьвер Глібові. Той кивнув, упер цівку в Агатине стегно. Та зиркнула на Коваленка, гмикнула, повела плечима, від слів утрималася.
– Ой! – укотре заволав Лівшиць. – Ой, мадам Розо!
Лисиця підвелася, подалася вперед. Просто перед собою побачила темний силует – навперейми, хтозна-звідки виринувши, маячила відкрита коляска. Ніч уже сяяла зорями, зі свого місця Роза змогла роздивитися там, крім кучера, ще двох.
Не втрималися – гаркнули револьверами.
– Мама! – вирвалося в Лівшиця.
– Бабусю ще згадай! – миттю озвалася Агата, знущально реготнула. – Попереджала, покійнички.
Товстун на передку вклякнув, заціпенів.
Роза видала довжелезну тираду, з двох десятків слів примудрившись не вжити жодного пристойного. Полонянку це теж розсмішило. Вона вже не зважала на зброю, навіть без жодного страху відсунула Глібову руку.
Лисиця вже сіла на передок.
Висмикнула віжки з ватних рук Лівшиця.
Той не переліз – скотився назад, впав навколішки на підлогу коляски, у ноги пасажирам. Міг підвестися, натомість лишився сидіти так. Завмер, тихо й швидко почав молитися на івриті.
А Розі знову згадалися циркові уроки – у їхньому шапіто запряжений фургончик ганяли по колу ареною. З кожним колом кінь біг швидше. А тим часом на даху гімнастка, Розина мама, крутила колесо, прискорюючись і підлаштовуючись під хід конячих ніг. І головне – не лише розігнати, а й втримати повозку. Коли віжки в дівчачих руках, шановна публіка в більшому захваті та жвавіше аплодує.
Посадити доньку на передок мама придумала.
Хто-хто, а Лисиця знала, як розігнати запряженого коняку, аби не перекинув екіпаж на швидкості.
Міцні віжки заходили в Розиних руках. Управлялася ними, немов ткаля прялкою. Чи піаніст – клавішами рояля. Де треба, натягне. Де треба – хльосне. У вухах свистів вітер, змішаний із кінським потом. Щось ще кричала, підганяючи коня, не добирала слів навмисне – просто вигукувала, аби голосніше.
Від погоні відірвалася, гайнувши за найближчий ріг.
Дозволила собі глянути через плече – ні, ось, помітили, не відчепляться. Зціпила Лисиця зуби, знову хльоснула віжками, розвернула коня праворуч, потім змусила знову завернути. Дарма куди, аби чимдалі звідси, закрутити-заплутати. Дивина: надалі кінь немов сам усе зрозумів, без додаткових наказів почав кружляти вулицями, як сам собі знав. Роза в якийсь момент перестала розуміти, де вони, куди занесло. Та доволі швидко розібралася – несуться паралельно потрібному напрямку.
Прогнала коняку ще кілька кварталів уперед.
Змусила стишити хід, завернула куди треба.
Далі вже дозволила собі гнати не так скоро. Навіть озирнулася, гукнула голосно, жваво, бадьоро:
– Агов, пасажири! Не знудило там нікого? Живі?
– Ви нас убили, мадам Розо, – протремтіло знизу.
– Живі-і-і! – протягнула задоволено.
– А з вами тут весело! – озвалася Агата, говорила вже не так нахабно, навіть з нотками поваги. – Лев мій такий зануда! Татові подобається, а я звикла. Дарма.
– Що – дарма?
– Звикла дарма, – охоче пояснила полонянка. – Чим далі розважите?
– Свого батька донька, – мовила Лисиця. – Не з лякливих, бачу.
– Лікакісам в Одесі нема кого боятися.
Хотіла Роза відповісти – слів не знайшла.
Та й для чого.
5
Коняку Лисицька зупинила ще за три квартали.
– Приїхали, месьє Лівшиць, – сказала, розвернулася на передку. – Ви приїхали. Злазьте.
– Куди приїхав? – товстун досі стояв рачки на підлозі коляски, лиш підняв голову, аби бачити Розу.
– Куди б не заїхали, ви в Одесі, – мовила вона. – Нічого пояснювати не хочу й не буду. Борг поверну, коли і як скажете.
– Що б ви мені були здорові, мадам Розо, – зітхнув Лівшиць. – Бо мені про своє здоров’я треба забути. Вей, я разом з вами та вашим дружком узяв і отак просто викрав з ресторану доньку самого Зевса Лікакіса! Що тепер буде їсти моя дружина й мої четверо Лівшиців?
– Починаю віддавати борги з цієї хвилини. – Лисиця говорила серйозно. – Вам не треба знати, де ми, месьє Лівшиць. Але ви зараз звідси підете туди, де рано чи пізно знайдете собі котрогось візника. Ви сядете в екіпаж, і хай вас везуть на Рішельєвську, в резиденцію месьє Зевса.
– Може, відразу на цвинтар? – щиро, без жодної іронії поцікавився товстун.
– Пан Лікакіс прийме вас негайно. Щойно ви скажете: «Я знаю, де ваша донька, месьє Зевс». Більше того. Вам нічого не треба просити в нього. Пан Лікакіс сам видасть вам за добру звістку стільки грошей, скільки вам вистачить годувати ваших Лівшиців пів року, не менше. А наша гостя, мамзель Агата, попросить батька зробити так, написавши своєю рукою записку. – На цьому слові Роза звільнила обличчя від маски. – Ховатися вже нема сенсу. Однаково або ви назвете месьє Зевсові моє ім’я, або я назвуся йому при зустрічі. Не уникнути цього, такі правила переговорів.