– Переговорів? – утрутилася Агата. – Мені з вами чим далі, тим цікавіше.
– Чим швидше ви, месьє Лівшиць, знайдете батька нашої гості, – на останньому слові Лисиця навмисне наголосила, – тим скорше з ним зустрінуся я. Більше вам нічого знати не треба. Напишеш, Агато?
– Запрошую вас на весілля, – сказала бранка. – Обох. Щоб були обов’язково, бо тоді справді ображуся. Ображуся я – образиться тато. Воно вам треба?
– Дай чим шкрябати, – Роза розвернулася до Гліба.
Чистий аркуш та олівець Коваленко завбачливо поклав у внутрішню кишеню піджака – Лисицька веліла.
Дивився, як Агата старанно пише листа, а Роза їй підсвічує запальничкою.
Поволі розумів: усе в них вийшло за Лисициним планом.
Не повинно було – але вийшло, чорт забирай…
Опівночі Роза стояла у міському саду під одним із запалених електричних ліхтарів.
Кольт не лишила на таємній квартирі. І не ховала: демонстративно тримала на виду, перекладаючи з руки в руку. Залишивши Агату на Коваленка, пішла на місце призначеної нею зустрічі пішки. Навмисне крокувала неквапом, щоби більше часу лишилося обдумати подальші дії. Хоч варіантів нема, вона пройшла точку неповернення. Перекреслила все, чим жила ще кілька годин тому, поки Гліб не прислав тривожну записку й не покликав на Преображенську, виручати Анну.
Чи могла Роза нічого не робити, чекати розвитку подій у глядацькій залі?
Ні, адже сама заварила кашу.
Чи могла придумати щось інше, крім зухвало захопити в полон доньку великого й усемогутнього Зевса Лікакіса?
Ні, усяка інша дія прирікала б Анну на вірну смерть. Тільки загроза найближчій людині мала б змусити Вовка втрутитися. Зупинити ймовірну розправу міг у всій Одесі, та й у цілому світі лише він.
Чи є гарантія, що Анна досі жива?
Так. Лисицька впевнено ставила на це в пропорції щонайменше п’ятдесят на п’ятдесят. Штейгауз – лише сутенер, старший над іншими сутенерами. Чоловіків, котрі живуть з продажу жіночого тіла, Роза знала чимало й вивчила достатньо. Жоден з них, яким би паскудою не був, ніколи сам не накаже вбивати. Для того слід спершу дізнатися, чи є смисл робити такий радикальний крок. Потім довго нудити, судомно шукати інше рішення. Вольську допитають, можливо – битимуть, катуватимуть при цьому. Вона жива людина, не загартована, не готова до такого, слабка. Проте точно не дурна. Тягнутиме час так довго, як зможе. На цьому будувала Лисиця свій розрахунок.
Але, незалежно від результату перемовин, сама Роза вже ніколи не буде в безпеці.
Як усякий, хто навіть з добрими намірами насмілився перейти дорогу Лікакісу. А викрадення єдиної доньки з-під носа в нареченого, короля одеських бариг Льва Львовича, через чиї магазини контрабанда від Зевса легалізується в Одесі й далі по всій імперії – це навіть не просто перейти дорогу…
Лисиця не збиралася продавати життя за рубль за двадцять.
Револьвер на видноті – тому вагомий доказ.
І все ж, тасуючи думки, утратила пильність на короткий час. Не відразу вловила рух серед паркових дерев. Не зачепила вухами кроки по алеях. Смикнулася, ступила назад, притулила спину до ліхтарного стовпа. Стисла руків’я, виставила дуло перед собою.
– Тихо-тихо, – почула різкий чоловічий голос. – Подарую вам коробочку для нервів, мадам Розо.
Зевс Лікакіс вийшов на світло ліхтаря.
Зблизька вона ніколи його не бачила, тож мимоволі відзначила: красива чоловіча зрілість. Середній зріст трохи збільшували грубі підбори черевиків. Навіть виходячи з дому в глупу ніч, він подбав, щоб вони блищали чистотою. Легке осіннє пальто з тонкої вовни, ґудзики розстебнуті. Під пальтом костюм-трійка, краватку тримає золота булавка з діамантом. Профіль грецький, античний, класика з зображень олімпійських богів, хіба боги не носили вусів. Рука чемно піднесла капелюх у вітальному жесті.
– Іншу б даму попередив – обережно, воно стріляє. Тільки не вас. Начуваний про ваше вміння поводитися зі зброєю. Опустіть, я порожній.
– Сад оточений вашими людьми, зуб даю, – процідила Лисиця.
– Ну, четверо не в змозі оточити тут зовсім усе. Але так, заховалися поруч.
– Боїтеся однієї жінки?
– Дбаю про репутацію. Вовк ні з ким не зустрічається без зграї. Під дулом не говоритиму, опустіть.
– Ви будете говорити зі мною. Ви дуже хочете повернути Агату.
Лікакіс переплів тонкі пальці, хруснув суглобами.
– Роза Лисицька, – промовив учительським тоном. – Переляканий Лівшиць назвав вас, а в мене під рукою завжди є, в кого спитати. Ви нічого особливого собою не являєте. Не безталанна фармазонниця[41], але й не геніальна комбінаторка. Бачите себе новою Сонькою, Золотою Ручкою, приміряєте її макінтош.
– Мені не треба чужих макінтошів!
– Роза Лисицька коштує дешевше, ніж хоче себе продати, – Лікакіс далі шмагав словами. – Ваш рівень, мадам, середній. Та сьогодні ви стрибнули вище голови, визнаю´. І все одно дечого не врахували. Пташки високого польоту таким не грішать. Вас можуть забрати звідси, хай навіть устигнете стрельнути раз чи два. Відвезуть, куди велю. Скажете, де Агата, уже за годину. Любити вас почнуть без прелюдій, відразу запхають розпечену залізяку… Сказати куди?
– Якщо ви лякаєте, а не відразу робите, у мене є шанс, – Роза повільно опустила револьвер.
– Є. Мадам Лисицька, ваш рівень дозволяє зрозуміти наслідки вашого безумного вчинку. Отже, він, на вашу думку, має серйозне виправдання.
– Ося Штейгауз.
– Не маю жодного стосунку до його справ.
– Прямого – згодна. І точно маєте на племінника дружини вплив.
– Чим вас образив Ося? І чому ви не оголосили вендету йому, а відразу замахнулися на мене?
– Бо Штейгауз перейшов дозволену вами межу. Або – ви благословили його перейти дозволене.
– Поясніть.
– Зламані іграшки… Убиті та скалічені дівчатка-повії, одягнені ляльками. Ви не можете не знати про них.
– Знаю. Обурений. Мав розмову з оберполіцмейстером. Хворого на голову душогуба треба знайти.
– Штейгауз покриває його, – відрізала Лисиця. – Ви або знаєте про це, або ні. Якщо знаєте – я пропала. Ви, месьє Зевс, не торгуючись, розпеченим залізом змусите мене признатися. А моя подруга, котра вийшла на слід Лялькаря, розділить мою долю. Якщо ви не знаєте – життя моєї подруги у ваших руках.
Лікакіс знову хруснув пальцями.
– Дуже несподівано. Чекав на все, що завгодно, але такого… Лялькар… Чому Лялькар?.. Не треба, ясно. Чому не прийшли до мене з цим без того, аби нахабно викрасти Агату?
– Хотіла довести: готова на все. І потім, великий Вовк навряд чи опустився б до середнього рівня. Поки б я добивалася до вас, з Анною могли б уже робили те саме, чим ви лякали мене.
– Анна?
– Анна Вольська. Вона знає, хто вбиває дівчаток. Тобто, – Лисиця виправилася, – думає, що знає. Тільки я в її проникливість вірю.
– Хто? Мадам Розо, ви почали – не зупиняйтеся, не крутіть, давайте до кінця. Хто?
Роза назвала прізвище.
Розділ дев’ятий
Анна на шиї. – Одна проти трьох. – Лялькар. – Кімната для іграшок. – Материнська любов.
1
– Добрий вечір, – повторив Петро Лямін.
Тринадцяте число, ось і не вір – чомусь майнуло в голові Анни, перш ніж устигла злякатися.
Тепер – по-справжньому, сильно. Але переляк зробив те, чого Вольська дуже часто не могла домогтися в більш спокійній, безпечнішій обстановці. Дії раптом почали випереджати думки, не лишаючи ані миті на аналіз, зваження ризиків і рефлексії. Анна чинила так, як єдино правильно в цій критичній ситуації.