– Заберіть свої лапи, хамло! – вереснула так голосно, як змогла.
Спрацювало – на неї почали з цікавістю обертатися. Невеличка компанія опинилася в центрі уваги. Ляміну це не сподобалося.
– Які руки! Розмріялася! Цяця яка! Ніхто вас не чіпає!
– Він мене ущипнув! – заверещала Вольська, водночас задкуючи.
Штейгауз ляснув у долоні.
– Пані та панове, не зважайте! Усе в порядку, маленьке непорозуміння! Шампанського теж для когось буває забагато!
Глядачі з розумінням закивали. З різних боків почулися короткі смішки. Анна аж тепер звернула увагу: досі стискала надпитий келих.
– Розпусник! – повторила голосно, істерично. – Щипун хтивий! Геть!
Короткий сильний замах – келих полетів у Ляміна. Влучив у груди, розбився об підлогу. З огидою витерши долонею вологу пляму з фрака, безбарвний чоловік посунув на Анну. Продовження скандалу поновило цікавість, і Штейгауз знову закликав:
– Прошу заспокоїтись, пані та панове! Мені прикро! Інцидент зараз буде вичерпано!
Вольська вже крутнулася на підборах і, не зважаючи ні на кого, побігла через першу залу до виходу.
– Боже, Анно, що тут у вас!
Перед нею зовсім невчасно виринув схвильований Поль.
– Тримай! – почувся ззаду рик Ляміна.
Ще нічого до кінця не второпавши, Поль розкинув руки, не дав Вольській вивернутися, зловив у обійми.
– Та пустіть, ідіоте, – просичала Анна, пручаючись. – Мене вбити хочуть, хіба не бачите?
– Хто? – Поль ледь послабив хватку, та все ж обійми розтиснув не до кінця.
– Тримай! – Лямін уже стояв за два кроки.
Вольська знову зробила скорше, ніж придумала.
– Тримайте мене, не пускайте, – прошепотіла швидко й гаряче Полеві у вухо. – Віддасте мене їм – усе, кінець. Мені погано, перепила.
Сказавши так, Анна обвила його шию, повисла на ній, тіло обм’якло. Могла впасти, ще й потягнути його за собою. Тож виходу не лишила: Поль ще міцніше обхопив жінку.
– Якого чорта! – Лямін підійшов упритул, грубо шарпонув Вольську за плече.
– Зомліла, – вичавив Поль. – Схоже, шампанським захопилася.
Лямін нічого заперечити не встиг, до них уже наспів Штейгауз.
– Беріть її вдвох, виносьте звідси, – просичав, раз по раз роззираючись, тримаючи нещиру, гумову посмішку, заспокійливо махаючи комусь рукою. – Перепила істеричка, всяке буває. На неї дивляться, бігом.
– Свисни комусь, – буркнув Лямін.
– Тобі в рило свисну, – буркнув Йосип роздратовано. – Зараз при всіх ще босяків сюди гукати. Удвох упораєтесь, усе, погнали.
– Сама піде, – Лямін грубо, але все ж непомітно для сторонніх очей, ткнув Анну кулаком у бік.
Вольська дозволила собі застогнати.
– А бач!
– Нікуди вона сама не піде! – Штейгаузу набридла колотнеча. – Узяли, потягли, вивели! Зараз на вулиці буде карета. Не стійте, ідійоти!
– Чому ідіоти? – вирвалося в Поля.
Погляд Ляміна змусив замовкнути. Анна тим часом змогла схопитися ще міцніше, стиснула шию. Слала Полю сигнал, але не ясно, чи зрозумів. Так чи інакше, чоловічі руки схопили її зручніше. Додалася друга пара рук, зараз двоє кавалерів у фраках похапцем виводили зі світського прийняття зомлілу даму у вечірній сукні.
На вулиці Вольська дозволила собі отямитися. Пустила Поля, копнула Ляміна ліктем, рвонулася.
– Пустіть уже, негідники! Я кричатиму! Поліцію гукну! – і тут же спробувала втілити погрозу, видихнула: – Полі…
Важка долоня чоловіка без прикмет затулила їй рота.
– Хочеш жити – глохни, сучко!
– Та хто ви такий! – це вже стрепенувся Поль, якому нарешті набридло грати роль статиста в чужій виставі. – Тут пристойний дім! Пристойне шляхетне зібрання! Я знаю цю даму! Або ви зараз…
– Або – що? – Лямін говорив тихо, але загроза від того не виглядала меншою. – Стули пельку, зелень шмарката. Ще слово – теж дограєшся.
Хотіла Анна скористатися сваркою, вибрати момент – не вийшло. З-за рогу вже наспіла карета. Лямін забрав долоню від її рота, поклав на шию, стиснув, щоб зробити боляче. Ураз перехопило подих, в очах зробилося по-справжньому темно.
– Залазь, покатаємось, – вицідив Лямін.
До трійці вже квапився Штейгауз, де й подівся світський лоск.
– Їдемо всі, – наказав, перехопив збентежений погляд Поля. – Чого витріщився? Уліз – не відкрутишся. Давай, волочи подружку!
– Куди я вліз? Месьє Штейгауз… Ося…
– Зараз тобі все пояснять, – гаркнув Лямін. – Краще не зли мене. Осю, у тебе на хазяйстві всі такі поци чи це один вундеркінд?
– Полю, ти їдеш з нами, – Штейгауз трохи пом’якшив тон. – Хоча б тому, що вдвох ми з дівкою не впораємося. А ти третій, але вже не зайвий. Заплачý окремо, не образишся.
Поль більше не сперечався.
Собі дорожче.
2
Очей Анні не зав’язали.
Чи то забули за метушнею. Чи то вирішили – не треба аж так дбати про безпеку, все одно нікому вже нічого полонянка не розкаже. Вона не бачила, куди її везуть, адже екіпаж закритий, ззовні – вже темно. Зате коли привезли, місце впізнала відразу. Колодяжний провулок, контора Йосипа Штейгауза.
Власник вийшов перший. Лямін без церемоній виштовхнув Вольську, вона не вийшла – вивалилася. Заорала б носом, якби Ося вчасно не підхопив. Поль залишив екіпаж останнім. Чоловік на передку, зовсім не схожий на візника, молодий, і Анна помітила – без вусів та бороди, коротке волосся, азійські риси.
– Заїдь глибше у двір, чекай, що скажу, – кинув йому Штейгауз, заходився відчиняти вхідні двері.
Під конвоєм Ляміна полонянка пройшла конторський передбанник. Велику кімнату, де сиділи, – вона бачила їх на власні очі, – чемні люб’язні клерки. Потім – кабінет з неодмінним портретом імператора на стіні. Там не затрималися, Йосип провів ще далі, прочинивши непомітні сторонньому двері, заховані за важкими шторами червоного оксамиту.
Чиркнув сірник. Штейгауз засвітив свічку в підсвічнику на столі. Потім – другу й третю. Нарешті Лямін пустив Аннину руку. Вона побачила прямокутне приміщення з голими стінами. Шкіряна канапа, широке крісло, квадратний сталевий сейф у кутку.
– Це викрадення! – вигукнула Вольська.
Пішла в атаку – налетіла на Ляміна, шваркнула розкритою долонею по обличчю. Вдруге не вийшло: безбарвний зловив за обидві, сіпнув до себе, тут же відштовхнув до крісла. Навряд хотів, аби сіла, не впала. Доводив, хто тут влада, не лишав жодного шансу, відразу принижував, послаблював волю. Анна вирішила далі сидіти на підлозі, проте нагодився Поль – простягнув руку, допоміг підвестися.
– Сіла! – гримнув Лямін.
– Осю! – обурено вигукнув Поль.
– Заспокойтеся, – Вольська спробувала посміхнутися йому, вийшла хвороблива гримаса.
– Сядьте, мадам, – Штейгауз нарешті виступив на перший план. – Сядьте й слухайте. Нічого нового про себе не почуєте. Та маєте зрозуміти, чому ви тут. Насправді дякуйте ось йому, – він кивнув на Поля, ще більше збентеживши того.
– Мені?
Анна обсмикнула зім’яту сукню, поправила збиту зачіску. Сіла, тримаючи спину прямо. Адреналін так розгарячив кров, що витіснив природний, цілком зрозумілий страх. Поки бурлило, Вольська відчувала сили боротися.
Її викрадення Гліб напевне бачив. Отже – знає Роза. Це додавало куражу. Хоча скільки треба триматися та чи не випарується кураж, Бог його знає.
– Справді, до чого тут ваш Поль, – поцікавилася й собі.
– Сьогодні на пароплаві стався прикрий інцидент, – нагадав Штейгауз. – Аби його загладити, я й запросив вас. Без задньої лихої думки, Анно Ярославівно. Повідомив мене про випадок Поль. Бо пригода, що вас обурила, сталася найперше з його вини. Поль служить у мене не так давно…
– Але знає, чим займається ваша контора, – уставила Вольська, глянула на Поля. – Сутенерство, звідництво. Іноді, як пощастить – маленька романтична пригода для вас. Або – дівчисько, за послуги якого платити не треба. Чимало вигод, хіба ні?
– Вам не вийде мене присоромити, – відчеканив Поль. – Жінки, котрі приходять до нас, самі шукають інтимних або романтичних пригод. Я прийняв вас за першу категорію.