– Є різниця? – Вольська здивувалася щиро.
– Комусь, пардон, свербить одне місце. Але партнер потрібен безпечний, без фантазії, без претензій. З такою самою сверблячкою. Ну, а комусь треба імітації стосунків, романтичної пригоди, короткої, але красивої казки. Тобто не відразу бика за роги, а, як би пояснити…
– Ти вже все пояснив, розумному досить! – Штейгаузу набридло, не дав довести думку до кінця. – Тепер розумієте, Анно Ярославівно, чому наш теоретик поквапився покаятися мені. Я, нагадаю, вирішив залагодити інцидент, дбаю про репутацію фірми. Проте, мадам, ви також маєте зрозуміти ще й таке. Подібні непорозуміння в практиці нашої фірми – насправді рідкісні випадки. Тож мене зацікавили водночас ви самі, ваш тип. На вашу біду і мою удачу, мій партнер, якого ви знаєте, – кивок на Ляміна, – зовсім недавно зіткнувся зі схожим непорозумінням. Після візиту однієї клієнтки до його контори, яка є нашим філіалом, щось пішло не так. Він мусив терміново згортати справи, а ми зазнали збитків. Тож я розказав партнерові про дивний інцидент. Пан Лямін захотів подивитися на вас. І впізнав.
– Тепер збреши, що ми не знайомі! – рявкнув безбарвний, перекривив, згадуючи їхню зустріч. – Мене ціка-авить можли-ивість зустріча-атися з поря-адним чоловіком! – Голос знову зробився звичним. – Що ти винюхуєш, нишпорко?! Чого тобі треба?! Де в тебе свербить?!
– Анно Ярославівно, ви навряд прийшли до нас випадково, – сказав Штейгауз. – Тільки дуже прошу поваги. Не тримайте мене з партнером за ідійотів. Не кажіть, що київська філія раптом зачинилася, і ви поїхали шукати порядного чоловіка сюди, до Чорного моря.
– «Купідон» не зачинився. Він згорів. – Вольська подивилася Штейгаузу просто в очі. – За ідіотів не триматиму, розкрию карти. Полю корисно буде послухати.
– Чому саме мені?! – молодика ставлення присутніх чим далі, тим більше ображало.
– Зрозумієте. Адже вас я теж за ідіота не тримаю. – Анна засовалася, умощуючись зручніше, немов сиділа не в полоні у вбивць, а вдома, у своєму кабінеті, на власному кріслі. – Месьє Осипе, ваш партнер пояснив вам, чому спалив контору? Його налякав і стривожив мій натяк на одного молодого київського поліцейського, який напередодні заходив у той «Купідон». І якби його привели туди пошуки тих, хто торгує жінками, нехай у тому і є добра воля більшості з них, – Лямін би не тривожився. Премія поліцейському чиновнику, котрий усю контору покриває та прикриває, вирішувала проблему. Не треба було кидати труп поліцейського під трамвай, перед тим вливши в нього спиртне. Але і того нещасного, і потім мене – привели до вашого кубла пошуки вбивці дівчаток. Того самого, який перед жахливою смертю перевдягає їх у лялькові сукенки. Ви знаєте його, Йосипе Штейгауз. Ви теж, Петре Лямін. А вам про це щось відомо, Полю?
Молодик уклякнув, нижня щелепа повільно опустилася.
– Вам не здається, Анно Ярославівно, що подібні висновки вимагають пояснень? – сухо запитав Ося.
– Пояснювати все докладно буду в поліції, – відрізала Вольська. – Або спершу – вашому своякові, Зевсові Лікакісу. Ще вранці я була впевнена: він знає про те, що ваша контора постачає жертв на заклання божевільному Лялькареві, так я його охрестила. Тепер готова заявити: чоловік вашої тітки, Штейгаузе, ваш покровитель, нічого про ваш огидний гешефт не знає. Як дізнається – йому дуже не сподобається.
– Осю, ця баба сама не сповна розуму, – заявив Лямін.
– Ви обидва знаєте: я кажу правду.
А після цих слів мене вб’ють, просто тут, труп викинуть у море з каменюкою на ногах.
– Панове, якого дідька… Я читав і чув про ті вбивства… Дівчатка-ляльки… – белькотів Поль, кліпаючи очима, мов підліток-гімназист, якого матуся застала за непристойним заняттям. – Про що вона говорить?
– Ви, Полю, мимоволі прислужилися сьогодні всім сторонам. Ворожій, коли виказали мене Ляміну та своєму хазяїнові. І мені, коли назвали прізвище тієї суворої пані, яка на палубі забалакала скандал з маленькою дівчинкою та її лялькою. Хто там забрав у дитини іграшку? Кому потрібні щоденні морські прогулянки для заспокоєння нервів? Ким опікується Зевс Лікакіс?
– Не може бути, – прошепотів Поль.
– Ось ви теж склали рівняння. – В Анни зараз було відчуття, ніби їй дали останнє слово на ешафоті. – Ольга Іванівна Рувимова, удова першого помічника поліцмейстера Михайла Рувимова. Скривдив дитину на пароплаві Всеволод, єдиний син Рувимових. Матінка називає його Севою, сама чула. І ходять чутки, у Севи не все в порядку з головою. Ку-ку, ваші слова, Полю. Ви ж не знали, кого я шукаю. Ви ж не мали поняття, що дали мені підказку. А ви, – задля більшої переконливості Вольська наставила на Штейгауза вказівний палець, – ви не можете ні в чому відмовити мадам Рувимовій. Тим більше, коли вона знає: у вас один покровитель. І ані вас, ані її, ані тим більше – Севу ніхто не насмілиться зачепити. Як в Одесі, так і за її межами. Тож, панове, я хотіла б запросити арбітром месьє Зевса. А ще краще – саму Ольгу Іванівну. Нехай закінчить те, що розпочала. Звичайно, логіка вимагає розмовляти не зі злочинцями, а з поліцією. Та сама логіка підказує: до поліції мені не дістатися звідси. Та й не слухатимуть там якусь жінку-вискочку.
– З чого ти взяла, що тобі дозволять говорити з ким-небудь? – визвірився Лямін. – Ми тебе послухали. Досить. Більше ти нікому ніколи нічого не скажеш.
Поль голосно кахикнув.
– Месьє Штейгауз, ця жінка звинуватила вас у страшному діянні.
– Куди ти лізеш! – рявкнув Лямін, тупнувши ногою. – Осю, де він узявся на нашу печінку?
– Краще поясни, ідійоте, де проколовся ти в Києві! – зірвався Йосип. – Баба прийшла сюди по твоєму сліду! Ти привів – ти й розбирайся! А я вмиваю руки!
– Ти диви! Ще скажи – я все придумав! Руки він умиває, Пілат задрипаний! Ні, Осю, дуля з маком! Моїми руками ти нічого не робитимеш! Не хочеш своїми – віддай її мамці Рувимовій! Ще краще – Севці ненормальному! Отой краще за нас знає, як гратися з такими іграшками! Одягни на неї платтячко, бантик причепи на патли – усе, ляля готова!
– Месьє Штейгауз, ваш партнер при своєму розумі? – не вгавав Поль. – Слухайте, я не хочу брати в цьому жодної участі! Чуєте мене? Жодної! Я сьогодні, просто зараз їду з Одеси! Даю слово чесної благородної людини…
Не договорив.
Лямін зацідив Полю в обличчя. Наступним ударом збив з ніг, заходився копати носами, завзято хекаючи. Анна дала волю почуттям, закричала, навіть підхопилася, кинулася на допомогу. Штейгауз перехопив, до болю заломив їй руку. Хруснуло в суглобі, Вольська зойкнула, навернулися сльози. Ося послабив хватку, лиш коли полонянка повільно опустилася на коліна.
– Хорé з нього, – мовив глухо, і Лямін припинив, облишив Поля, віддихався. – Наша цікава й допитлива гостя, Петю, має рацію. До Зевса з цим ніхто не піде. А ось матуся Рувимова нехай віддувається. Заодно все їй розкажемо. А ще краще – наша здогадлива Анна Ярославівна. Заодно познайомляться.
– Ви серйозно? – Вольська пополотніла, голос зрадницьки здригнувся. – Про Рувимову згадала всує, не більше…
– Але ж ви шукали цієї зустрічі, так чи ні?
Штейгауз знову зробив боляче.
– Та-а-а-ак… – простогнала Анна.
– Ну, то сьогодні для вас ніч здійснення бажань. Віддамо вас матусі Рувимовій, нехай у неї голова болить.
– Ні! – вирвалося в бранки.
– Усе, з тобою розмову скінчили. Осю, а з ним що? – Лямін торкнувся побитого Поля носаком.
– Знайди, чим скрутити. Не до нього зараз. Хай полежить, поки є нагальніші справи.
3
Куди повезли з провулка – Вольська не знала.
Їй знову не зав’язали очей, у чому Анна остаточно зрозуміла винесений смертний вирок. Проте руки все ж стягнули за спиною тонким міцним шнурком. «Щоб не дряпалася кішечка», – пояснив Лямін, коли вона у відчайдушному пориві спробувала вчепитися йому в пику. Безвихідь лишала тільки одне – заплющити очі, відкинутись на спинку сидіння й думати, чи правильно зрозумів Гліб Коваленко її натяк у записці.