Скільки часу їхали, не намагалася вирахувати, утратила лік. Коли екіпаж нарешті зупинився, Штейгауз прудко вистрибнув, затупотіли ноги. Повернувся дуже швидко, не пояснив нічого, лиш вилаявся крізь зуби. Жестом велів Ляміну виводити Анну, візникові ж наказав чекати, проте не тут, стати трохи далі.
Чоловіки взяли Вольську попід руки з обох боків, не повели – поволокли крізь браму вглиб якогось двору. Тут у місячному сяйві Анна побачила будинок, точніше, невеличкий особняк на два поверхи. Вхідні двері були зачинені, та не замкнені – Штейгауз по-хазяйськи потягнув їх на себе, широко розчахнув.
– Приїхали. Знайомтеся.
Передпокій освітлювала електрична лампочка, не яскрава, проте цілком достатня, щоб Вольська впізнала того самого, схожого на високу струнку жінку блідого юнака, якого бачила сьогодні на кораблі. Дивно, та він з того часу не завдав собі клопоту перевдягнутися. На Анну дивився, мов дослідник – ентомолог на комаху. Не екзотичну, одну з таких, що вже є в його засушеній колекції. Він не приховував роздратування появою пізніх гостей. Але зовсім не мав вигляду людини, чий нічний спокій нахабно порушили. Навпаки, був бадьорим, трохи збудженим, аж ніяк не зібраним до сну.
– Ви – Сева, – мовила впевнено. – Всеволод Рувимов.
– То й що? – у нього виявився затонкий, як для молодого мужчини, голос, і якщо не бачити, а тільки чути, легко прийняти за жінку.
– Ви самі вдома? Мама…
– Матусі нема, – м’яко відповів Сева. – Вона в театрі. Завжди залишає мене, коли хочу погратися. Та я не один.
– Нічого не зробиш, Петре, сидіть тут, – зітхнув Штейгауз. – Мамка в Опері, відкриття сезону якраз. Навіть якщо вистава скінчилася, там ще банкет. Без мадам Рувимової нікуди. Вона, бач, знає, для чого синочка лишила, додому хоч як не спішить. Доведеться чекати. Годину, не менше.
– Руки сверблять, – рикнув Лямін. – Набридли всі ці ігрища, танці біля вогню.
– Що пропонуєш? – огризнувся Йосип. – Ні, партнере, нехай справді матінка Рувимова, наша особлива клієнтка, усе побачить, почує і скаже своє слово. Не нудьгуйте. Доставлю хазяйку додому так скоро, як зможу.
Анна зачепила вухом: Штейгаузу раптом зробилося легше. Те, що сталося, змусило його діяти так, як він не хоче. Вольська, партнер Лямін, сім’я Рувимових, справа, у яку він утягнувся заради, поза сумнівом, великих грошей – усі та все його втомили, остогидли. Перетворилися з вигоди на гирю, що невпинно тягнула вниз, на глибоке холодне дно.
Коротка розмова, як і відхід, фактично – утеча Йосипа, не викликали в блідого Севи жодних емоцій. Він зиркнув спершу на Ляміна, потім – на Анну, поцікавився:
– Ви надовго лишаєтесь?
– Ти ж чув, синку, – безбарвний намагався говорити так спокійно, як міг. – Поки Ося не привезе сюди твою мамку.
– Я не можу гратися, коли вдома хтось є, – тон юнака зробився капризним.
– Гратися, – підхопила Вольська, намагаючись говорити лагідно, як із прикрою дитиною, навіть перейшла на «ти». – У тебе є іграшки. Де вони, Сево?
– У кімнаті для іграшок, – відповів він охоче.
– Кімната – тут? Ти покажеш мені?
– Мені мама заборонила знайомити з іграшками чужих.
– Так давай не будемо чужими. Познайомимося, станемо ближчими. Мене звати Анною.
– У тебе мотузка на руках, – мовив Сева без жодного подиву, наче так треба.
– Та стуліть уже писки, обоє! – не витримав Лямін. – Чорт, упали обоє на мою довбешку! Теж мені, друзяки! Хочеш забалакати цього бевзя? Не вийде нічого, не старайся!
Руки затерпнули. Але якщо поворушити ними, шворка врізається сильніше. Біль стає нестерпнішим, ще кілька рухів, і шкіра здереться до крові.
– Знаєш, Всеволоде, для чого цей чоловік прийшов до тебе додому так пізно? – запитала Анна, не зважаючи на бурчання Ляміна. – Ти знаєш його?
– Ні.
– А того, хто був із ним, хто поїхав шукати твою маму?
– Ні.
– Ти ж не можеш гратися, коли хтось є в будинку? Їм тільки того й треба. Сево, ця людина хоче забрати твої іграшки.
Такого кроку Петро Лямін не чекав.
Тим більше не чекав, що молодик із жіночими рисами, на позір безпечний, ураз перетвориться на хижака. Того самого, якого Анна розгледіла в Севі Рувимову тоді, на корабельній палубі. Його іграшки – це його здобич.
Спробуй забрати іграшку в капризної дитини.
Спробуй забрати здобич у хижої тварини.
Нічого Всеволод не сказав, навіть не перепитав. Чужак прийшов, аби не дати йому гратися, заволодіти найдорожчим. Вольська вгадала в блідому молодикові силу. Та не думала, що аж така вивільниться.
А ще він рухався, мов змія атакує.
Мить – і Севині руки вже стискали голову Ляміна. Анна прикипіла до дійства. Не могла відвести погляду від огидного, моторошного видовища. І просто в неї на очах Рувимов, напружившись лише трохи, різким, поза сумнівом – відпрацьованим, відшліфованим рухом скрутив Ляміну в’язи.
Зламав.
– Ти не забереш мої іграшки? – запитав, мовби нічого незвичного й не сталося.
– Хочу подивитися. Мені цікаво, – сказала Вольська, намагаючись звучати переконливо, заспокійливо.
– Мені не можна нікому показувати свої іграшки, – затявся Сева.
– У мене ніколи їх не було.
– Кого?
– Ляльок, – мовила Анна.
– Ти дівчинка. У тебе мали бути ляльки, – Рувимов хоч і здивувався, та знову не виявив характерних для подиву емоцій. – У дівчаток ляльок не забирають.
Вольська відчула, що наблизилася до розгадки впритул, навіть залізла всередину неї.
– А в тебе – забирали? – спитала обережно, аби не відлякати.
– Татусь забирав. І ламав. Казав, що я народився мужчиною. А мужчини не граються ляльками. І він зробить з мене мужчину.
– Зробив?
– Зробив. Я мужчина.
Прозвучало буденно, без пафосу та піднесення. Всеволод Рувимов не хвалився. Він говорив очевидні речі. Від розуміння яких, від осягання іншого, глибоко прихованого смислу почутого, Анні вкотре за цей довгий, мабуть – найдовший за все її життя вечір, стало страшно. До завмирання серця, до памороків, до судом, до сухості в роті.
– Сево… – ледь вичавила Анна. – Сево… Може… Ти б звільнив мені руки?
– Ну, нехай.
Йому не треба було ножа, ножиць чи іншого гострого предмета. Вистачило тонких, але сильних, міцних пальців. Трохи напруги – і шворка розірвалася. Вольська полегшено стряхнула кистями, глянула – глибокі сліди лишилися, проте шкіра не здерлася.
– Цікаво, як роблять мужчин із тих, кого тягне гратися ляльками. Розкажеш?
– Татусь закривав мене в підвалі. Тут, де зараз я тримаю свої іграшки. Я сидів, ламав ляльок сам. Своїми руками. Спершу не хотів. Потім навіть сподобалося. Ти докторша? Як той пан із бородою.
– Чому докторша? – І тут же перепитала: – Який пан із бородою?
– Матуся возила мене до нього. Ось улітку. Бо сказала, що тут, в Одесі, мене не треба нікому показувати. Чутки підуть рано чи пізно. Недобре для Рувимових.
– Возила до лікаря… Улітку… – страх не зник, але здогади трохи притлумлювали, відсували його. – Ви з мамою їздили до Києва?
– Там тихо, – кивнув Сева. – Не в Києві самому, він як Одеса, гамірно. А в лікарні мені сподобалося. Парк, дерева, церква. Люблю церкви, вони красиві.
– Довго ти там був?
– Не в лікарні, у Києві, – пояснив молодик охоче і, схоже, поволі просякав до Анни довірою. – Ми жили в готелі. Їздили щодня туди, де лікарня й церква.
– Даруй, тобі скільки років?
– Багато. Цілих вісімнадцять. Так матуся сказала лікарю.
– А ти сам не знаєш?
– Мені все одно, – знизав Сева плечима. – Слухай, ти ж нікому не розкажеш, якщо я піду пограюся іграшками?
У його очах майнуло щось нове, ще більш лякаюче. Хоча Вольська й не уявляла зараз, чим можна налякати її сильніше.
– Не розкажу. Слово даю. Це буде наш секрет. Тримай.
Анна простягнула правицю, зігнула вказівний палець гачком. Боялася – не второпає. Проте Сева радісно посміхнувся, підчепив її зігнутий палець своїм, легенько гойднув.
– Ну, ходімо. Бо матуся ось-ось повернеться. Їй наш секрет не сподобається. Ти ж не скажеш? – перепитав підозріло.