Вольська переконалася остаточно: своєму настрою Всеволод не хазяїн, не керує ним. Навпаки, юнакові навіть подобається така швидка, зовсім позбавлена контролю зміна настрою.
Можливо, він божевільний.
Чому можливо – точно божевільний.
Але той, кого вона охрестила Лялькарем, цілком усвідомлює власну непередбачуваність.
І така риса Лялькареві подобається.
Дуже.
4
Анна обійшла мертве тіло, Рувимов переступив.
Рухаючись за ним, Вольська проминула кухню. Там Всеволод намацав і повернув вимикач на стіні, засвітивши лампочку. Взяв з підвіконня велику товсту свічку в масивному підсвічнику в формі лев’ячої лапи. Нижній край обліпив жовтавий віск. Запаливши ґніт і прихопивши коробку сірників із собою, Лялькар посунув у дальній куток. Там були кручені сходи, вони вели вниз на пів поверху та впиралися в прямокутні двері, зачинені на два важких навісних замки. Передавши свічку супутниці, Рувимов видобув з правої кишені штанів два ключі, скріплені просмоленою чорною шворкою. Не приміряючи, знаючи, який куди, відчинив обидва.
Вольська чекала – зсередини потягне вологою. Нічого такого, навпаки, неначе до звичайної жилої кімнати запросили. Тут було хай і темно, але чомусь затишно. Лялькар рушив далі вниз, і Анні нічого не лишалося, як не відставати, присвічувати. Спустилися ще на пів поверху.
Знову двері, не такі важкі, без замків, лише засув металевий брязнув.
Отепер потягнуло нечистотами. Не різко, не аж так сильно, проте відчутно. Запах змішувався з різким парфумним ароматом. Хоч не міг зовсім перебити неприємний, та все ж пом’якшував.
А ще в кімнаті вгадалося життя.
– Ось мої іграшки, – Лялькар говорив гордо, ступив крок набік, даючи гості змогу все роздивитися як слід.
Світла великої свічки виявилося досить, аби побачити – і жахнутися.
Очам Вольської відкрилася справжнісінька лялькова кімната. Вона мала схожу в дитинстві. Тільки ця була в натуральну величину, для живих, дорослих ляльок. Тут оселили іграшок, які всупереч призначенню повиростали, зрівнялися з людьми, мають такі самі потреби, і при тому залишаються дитячими забавками.
Найперше – тон кімнати, рожево-мереживний. Рожеві шпалери на стінах, килими рожевого ворсу під ногами, рожеві балдахіни на білих ліжках. Білі меблі – круглий стіл, віденські стільці з гаптованими спинками, шафа – гармонійно доповнювали рожеву гаму.
І все це дівчаче щастя в щільних обладунках жаху.
Простягни руку – намацаєш.
Джерело притлумленого смороду було в лівому дальньому кутку. Його відгородили великою й широкою, так само рожевою ширмою. З-за неї саме виходила лялька, одна з трьох мешканок цього штучного іграшкового раю. На ляльці була біла газова сукенка трохи нижче колін, білі ж гольфи, темні сандалики. Маківку вінчав розтріпаний бант, який жива іграшка – насправді дівчисько років п’ятнадцяти – квапливо намагалася поправити. Майже водночас із нею ожили ще два темніших кутки, ті, де стояли ліжка. Дві ляльки, в сукенках такого самого крою, хіба одна біла, інша – блакитна, похапцем підводилися назустріч прибулим. На одній голові пишний бант тримався, інша дівчина стискала свій розпущений у кулаці.
– Ось, – Лялькар обвів свої володіння рукою. – Вони вже повечеряли.
Чомусь лиш тепер Вольська звернула увагу на посуд із залишками якоїсь їжі.
Три живі ляльки стали в рядок, принишкли. Зітхнувши, Всеволод наблизився, узяв розплетений бант, покрутив у руках, глянув на Анну.
– Ти ж умієш. Зав’яжи.
– А ти – ні? – мовила Вольська, досі не видихнувши шок.
– Ти ж хотіла погратися. Знаєш, до тебе ніхто ніколи не просив мене їх показати. Матуся заборонила. Але ж ніхто й так не хотів.
– Бо ти нікому не розповідав, – Анна не зрушила з місця. – Де ти їх береш?
– Їх? – Лялькар кивнув на мовчазних дівчат. – Вибираю на картинках.
– Фотографічних?
– Ага. Матуся показує, я вибираю.
– Де Ольга Іванівна бере знімки? – Вольська не помітила, як почала допит.
– О, ти знаєш, як її звати! Ви знайомі?
– Трошки, – збрехала Анна. – Так я про ті знімки…
– Їх приносить той чоловік. Пан, з яким ти приїхала.
– Давно приносить?
– Ми татуся поховали. Потім він почав приносити.
Кілька місяців тому. З початком літа. Тоді в Одесі почали знаходити зламані іграшки. Скалічені мертві дівчачі тіла.
– Ти не хочеш розказати мені трохи більше? Наприклад, про батька. Він закривав тебе в підвалі, тут. Матуся знала про це?
– Я чув, як вони сварилися. Матуся кричала: мене треба до лікаря. Тато кричав, що ніхто з Рувимових до божевільні не піде.
– Божевільні? – Вольська вже не зважала на трьох полонянок. – Справді, він так і сказав?
– Після того, як я поламав велику іграшку.
Анна не вірила, що слухає й чує це спокійно.
– Де? Коли?
– Тато хотів, щоб я зробився справжнім чоловіком, – у напівтемряві Лялькареві очі блищали хворобливо-червоним. – Потім я поламав, а тато розізлився. Завжди вчив мене, що так правильно, а тоді розлютився. Привіз додому, закрив мене тут. А випустила матуся. Сказала – тато вже помер.
Раптом Вольська відчула те, чого не вловила раніше. Всеволод говорив інакше. Ще годину тому, коли відчинив двері та впустив незваних гостей, вимовляв слова чітко. Нагадував дорослу дитину, трохи затриману в розвитку, та все ж не частив так, не ковтав шматки фраз, не заговорювався. З ним щось коїлося – і Анна вже не знала, чи може щось тут і тепер налякати її ще більше.
– Мадам… Тітонько… Він зараз почне… – писнула дівчина без банта. – Цей голос… Так завжди…
– Спокійно, – Вольська натягнула посмішку. – Почекай, зараз я зроблю тобі красиво.
– Добродійко… Пані…
Анна простягнула Всеволоду підсвічник.
– Потримай. Присвіти, будь такий добрий.
– На стіл постав, – почула у відповідь. – Або – потім. Я пограюся ось з нею.
Лялькар узяв за плече дівчину в блакитному платтячку.
– Ні, – писнула вона, благально глянула на Вольську. – Мама…
До останнього не думала, що зробить це. Ніколи не уявляла, що так може бути: в одній напівтемній, моторошній кімнаті, облаштованій божевільним убивцею, раптом опинилося дві Анни. Одна, нерішуча, напружена, розгублена стояла мовчки й з непідробною цікавістю дивилася, як інша, упевнена в собі та відчайдушна, спокійно, мов практикувала подібне більшу частину дорослого життя й звикла, припалила Лялькаря свічкою.
Піднесла вогник до зап’ястка його правиці.
Всеволод не закричав, як чекала.
Зиркнув здивовано спершу на Вольську, потім – на свічку.
– Ти чого? – спитав, не відсмикуючи попечену руку.
– Тікайте, – мовила Анна спершу обережно, невпевнено, мовби сумнівалася, чи правильно все робить, але тут же крикнула, тупнувши при цьому ногою: – ТІКАЙТЕ! ГЕТЬ ЗВІДСИ! ГЕТЬ!
Дівчата рвонули до виходу разом.
Зашпорталися в дверях, збилися на купу малу. Дівчина баз банта впала. Лялька в блакитній сукні перечепилася через неї, дивом утрималася, учепившись за плече третьої бранки. Та заверещала на всю силу легень.
– СУКА!
Лялькар волав уже інакшим, несподівано грубим, товстим голосом. Де й подівся подібний на юнку субтильний хлопчина. Перед Анною стояв справжній хижий звір, пружний, звиклий до успішного полювання.
Від вдалого стрибка її врятувало, що Лялькар нарешті відчув біль підсмаженої руки. Лизнув уражене місце, справді – поранений хижак.
Вогник свічки блимав від коливань повітря й рухів, та вперто не гаснув.
Анна дмухнула.
Лялькова кімната пірнула в морок. Дівчата заверещали ще голосніше. Вольська замахнулася, ударила рухливу темряву підсвічником. Кудись влучила з другого разу, почула глухий удар – і знову зболений, рваний та лютий рик.
Згусток темряви полетів назустріч.
Щось схоже на товсту круглу свинчатку вдарило в плече, розвертаючи, збиваючи з рівноваги. Анна дивом утрималася на ногах. Зраділа, що кулак Лялькаря влучив не в голову, зграбно пірнула. Замашна рука розсікла темну гущину над маківкою.