Анна знову вдарила левовою лапою підсвічника.
Цього разу – порожнечу.
Миттю дістала по руці, зброя випала, грюкнула об підлогу.
– ТІКАЙТЕ! – вереснула, від власного крику задзвеніло у вухах.
Уловила легенький протяг. Дівчата нарешті розібралися, упоралися з дверима, тепер біжать із полону нагору. Вольська позадкувала, машинально вийшла з-під чергового удару. Побігла за ними, і тут зрадив каблук.
Анна впала навзнак.
Не встигла підставити руки, пригальмувати падіння. Лице вдарилося об підлогу, силу удару трохи згладив килимовий ворс.
Лещата стиснули праву ногу.
– А-А-А-А!
Ліва нога хвицьнула. Той каблук, який щойно підвів, тепер виручив, урізався в пику Лялькаря. Той заревів, пальці не розтиснув, та хватку трохи послабив. Цього виявилося досить. Анна вирвалася, рачки добігла до виходу, скочила на дві, нарешті вибігла.
Лялькар схопився за край дверей.
– А-А-А-А!
Вольська сіпнула їх на себе, тут же вдарила назад з усієї сили, якої додало бажання вижити.
Глухо гупнуло, знову крик болю – удар точно в лоба.
Довго затримати Лялькаря не вдасться. Зараз час пішов на випередження. Анна, стрибаючи через дві сходинки, видерлася нагору. Заскочила в кухню, де, на щастя, світила лампочка. Озирнулася, причинила двері, перевела подих, гукнула:
– Дівчата! Дівчата!
– Сюди! – почула перелякане.
Слава Богу!
Тепер – геть звідси, випередити всіх, негайно.
Вольська побігла знайомим шляхом до передпокою. Спершу побачила врятовану трійцю. І тут же – наставлений револьвер.
– Сюди, – це сказав уже Йосип Штейгауз.
5
Сили залишили Анну так само раптово, як ще зовсім недавно не знати звідки взялися.
Притулилася плечем до стіни, інакше б упала. Утім, стінка все одно погано тримала. Ноги підкосилися, зігнулися в колінах. Вольська безпорадно схопилася обома руками за одвірок.
Ольга Рувимова стояла за Штейгаузом. Вона була найменш враженою з усіх, хто заповнив собою передпокій. На ній була пишна, дещо старомодна, консервативна, не надто свіжого фасону вихідна сукня. Капелюшок зі страусовим пером продовжував ретельно вкладену зачіску. Зі свого місця Анна побачила в її очах не лють чи бентегу, а глибокий-глибокий сум. Такий вираз мають люди, чиї тривалі старання зробити щось, чогось домогтися, зробити кращим життя своє та близьких зазнали краху. І, що найбільш прикро, нищівна поразка виявилася лише питанням часу. Про що людина здогадувалася, просто відтягувала момент.
Тіло Петра Ляміна встигли пересунути набік.
Сприймали як предмет інтер’єру, не більше.
– Не знаю, Анно Ярославівно, хто ви насправді, – мовив Штейгауз. – Щиро вірю, хотіли зробити добре діло. А, бачите, наробили біди. Всім. Тепер самі скажіть, що нам із вами робити.
– Більше біди, ніж наробив ваш син, тут не накоїв ніхто. – Вольська змусила себе дивитися не на револьвер, а повз нього, на Рувимову. – Будь-який крок далі поганий, Ольго Іванівно.
– Хто вас прислав? – у голосі жінки жодних емоцій, крім величезної втоми.
– Улітку ви були з сином у Києві. – До Анни поверталася впевненість, ноги вже не тремтіли. – Всеволода показали лікареві, щоб про це не дізналися тут, в Одесі. Він проходив якийсь курс лікування. У той самий час убив двох дівчат. Він називає це погратися. Підозрюю, хоч не впевнена остаточно: кожне таке вбивство, кожна зламана ним іграшка, певним чином полегшує його стан. На якийсь час Всеволоду стає добре. Але потім знову потрібні страшні ліки.
– Мадам Рувимова…
– Цить. Хай говорить, – жінка перервала Штейгауза.
– Колись вашого сина можна було вилікувати. Або принаймні обстежити, щоб виявити причину. Його навряд удасться вилікувати. Проте ліки все ж таки існують. Пігулки, уколи, різні процедури. Тільки ж ваш чоловік, Ольго Іванівно, обіймав посаду, яка не дозволяла мати божевільного сина. Або, краще сказати, син заступника оберполіцмейстера Одеси не може відвідувати психіатричну лікарню. Тим більше – лікуватися, де б клініка не була. Тут, у Європі чи навіть за океаном. Поліцейський почав лікувати сина своїми методами. Ви краще за мене знаєте, як саме. Одного разу пан Рувимов переступив межу, яку ви згодні були йому дозволити. І ви його вбили, Ольго Іванівно.
Не змовляючись, в унісон, перелякано вереснули дівчата-іграшки.
Про них, на свій сором, забула навіть Анна. Заспокоїло їхнє звільнення, тож відпустила від себе турботу за життя ляльок. Схоже, Рувимова з Осею так само лишили полонянок поза увагою, забагато честі. Тож усі троє глянули на трійцю в лялькових платтячках, що купчилася в кутку, втискалася в нього. Усе зрозуміли одночасно.
Дівчат налякав тупіт від кухні та змішаний з гарчанням пораненого звіра крик:
– А-А-А-А! ГР-Р-Р-Р-Р! А-А-А-А-А!
– Боже. О, мій милосердний Боже, – промовила матір з сумом, з яким батьки дивляться на страждання тяжко й невиліковно хворих дітей.
– Мадам, я попереджав! – нервово вигукнув Штейгауз, тупнувши й вимахуючи озброєною рукою, вже не цілив у Вольську. – Колись таке мало статися! Ви надто затягнули! Тепер у нас свідки, живі свідки!
До передпокою ступив Всеволод Рувимов.
Дівчата закричали ще сильніше. Одна, без банта, присіла, підняла худенькі плечі, заховала голову в руки. Та, що в блакитній сукенці, заступила подругу по нещастю, прихистила ще й своїм тілом. Третя розвернулася до стіни, утиснулася в неї.
Перекричати Лялькаря вони все одно не могли.
За короткий час він навіть не змінився – перевтілився. Побачивши Всеволода при світлі електричної лампочки, Анна відразу, без коливань, повірила в правдивість історії про доктора Джекіла й містера Гайда, його другу, внутрішню, чорну особистість. Коли читала, навіть вирішила обговорити з чоловіком. Іван погодився, що кожна людина має темний бік, себе не назвав винятком. Але взяв на кпини описаний науковий експеримент, який перетворював світлу людину на темну, зовсім інакшу з вигляду.
Але Всеволод таки виглядав інакше.
Довге волосся розметалося по плечах, настовбурчилося. Жовна грали, налиті кров’ю й від того – не людські очі, здавалося, вилізли з орбіт. Зуби вишкірилися, гострі верхні різці нагадували оскал вурдалака, як його зазвичай малюють на картинках. З кутика рота тягнулася вниз тонка слинява павутинка, рожева від крові – губу Анна таки розбила в темряві. Пальці на руках зігнулися, майже не відрізнялися від лап атакуючого хижака-мисливця.
– Сево, синочку… – простогнала Рувимова.
– Це вже не він! – крикнув Штейгауз, видовище шокувало його. Таке переродження він бачив уперше. – Хіба ви не бачите, Ольго Іванівно! Це не ваш син!
Лялькар був уже за два кроки від гурту.
Анна сахнулася, відскочила з його шляху.
На мить заплющила очі – і тут же гримнув постріл. Відразу за ним – звук падіння, крик пораненого птаха. Розплющивши очі, Вольська побачила біля своїх ніг Лялькаря, довкола голови якого повільно розходилася червона пляма. Кричала тепер Рувимова, не голосно, протяжно. Дівчатка натомість замовкли, принишкли, хіба лялька в блакитній сукні зиркала на мертве тіло мучителя чи то з недовірою, чи то з цікавістю.
– Ви мусили зважитися давно! – виправдовувався Штейгауз агресивно. – Не на це, так на інше! Ви вбили чоловіка, а мали б…
– Мовчіть. – Жінка, яка щойно на очах утратила сина-монстра, не дала його катові договорити, але неабияк себе стримувала. – Мій нещасний хлопчик усе одно не прожив би довго. Але він жив, як міг.
– Він жив так, як ви йому дозволяли! – Анна ступила на пів кроку вперед. – Ваш син з вашого благословення вбивав ось таких дівчат! – Вона кивнула на бранок у кутку. – Вони теж хотіли жити, кожна з них! Ці три теж хочуть! Ви, пані Рувимова, милосердна й любляча матінка, усякий раз цнотливо йшли з дому, коли ваш син збирався знову когось убити! Ви слухали оперу, насолоджувалися театром. А в той самий час нова іграшка вашого сина кричала від болю! Біль – останнє, що кожна пережила у своєму короткому житті!